— Сказали, що ти у своєму репертуарі. Вони вже звикли до твоїх витівок, — сказала Соля. — Цілуй у носики дівчаток і передай, що я їх люблю.
— І ми тебе, сонечко, любимо, — сказала я й натиснула на червону кнопку. — Усе правда, загинуло тридцять дев’ять десантників та льотчиків, — кажу Ірині.
Автоматично допомагаю Ірі готувати страви, а в голові вінегрет. Я безмежно скучила за дітьми, хочу бути поруч із ними, заплітати зранку косички, купати їх, водити на прогулянки й вкладати спати. Я ладна вислуховувати їхні сварки, мирити, навіть лаяти, читати книжки й готувати Лізу до школи. Хочу їх балувати, купувати гарненькі сукні й зашивати подертий одяг, хочу мазати зеленкою роздерті коліна, дмухати на них і поцілунком лікувати забитий лікоть. Просто хочу бути звичайною люблячою матір’ю! А ще більше хочу, щоб вони ніколи у своєму житті не чули ані виття сирен, ані розриву снарядів. І тому не маю морального права сидіти склавши руки й чекати, доки хтось за мене здобуде право жити мирним, спокійним життям. Я маю захистити своїх крихіток заради їхнього майбутнього. Моє серце рветься навпіл. З одного боку, я хочу бути поруч зі своїми дітьми, з другого, — маю стати на їхній захист, узяти зброю до рук і не зважати на те, що я жінка-мати.
Розплющив очі і зрозумів, що перебуваю в лікарні. Поруч на ліжку лежить молодий хлопець, чи то спить, чи непритомний — не знаю. Тіло пече вогнем, і дуже хочеться пити. У кутку палати помічаю кран. Потрібно до нього дістатися, бо губи пошерхли так, що аж порепалися. Лише ворухнув ногою — пекельний біль пронизав усе тіло, перед очима попливли червоні плями, у голові зашуміло.
«Дідько! — я вилаявся подумки. — Дожився, що й склянку води не можу сам дістати!»
Згадалося все. Злива. Люба під парасолькою. Її очі. Здивування. Презирство. Відчай. Від такого спогаду стало гидко на душі. Я мав щось зробити! Зупинити її, упасти на коліна, схопити в обійми й не відпускати. Не зробив. Утратив її назавжди? Тільки не це! Краще б уже той снаряд розірвався не поруч з автівкою або осколок влучив у серце, бо біль від втрати коханої не можна ні з чим порівняти. Перехотілося пити. Та що там пити? Жити не хотілося, життя без Люби втратило сенс. Вона відкрила мені свою душу, довірила тіло, тож я не маю права залишити її напризволяще. Відчуваю свою відповідальність за її беззахисність, але як її повернути? Як нам порозумітися? Мати казала, що справжнє кохання здатне зруйнувати будь-яку стіну. Та чи так?
Відчинилися двері, і я бачу Юрка. Він усміхається та прямує до мене.
— Привіт, Женю! — розтягує рота до вух в усмішці. — Бачу, ти вже молодець!
Вітаюсь із ним, і Юрко вмощується біля мене на краєчку ліжка.
— Я завжди молодець, — жартую я. — Дай мені попити, — прошу одразу.
— Зараз спитаю дозволу сестрички, — каже він і біжить із палати.
Зайшла медсестра, молоденька, навіть чимось схожа на Любу, принесла мені в пластиковій пляшці воду.
— Тепла, — кажу я, випивши залпом півпляшки.
— Хоч така є, — каже вона. — У місті перебитий водогін, тож вода привозна.
Вона цікавиться, як почуваюся, подає мені термометр і виходить.
— Ну ти, Женько, налякав мене! — каже Юрко.
— Чим?
— Нічого собі! Два тижні в реанімації пролежав. Лікарі вже й надії не мали тебе витягти. Це ж не жарт — двостороннє запалення легенів! Та ще й запустив хворобу далі нікуди.
— Справді? А я й думаю, чого мені було так зле? А що з ногою?
— Прооперували, тепер треба одужати.
— А чому ти в Луганську? — спитав я, подумавши про те, що минуло вже два тижні з того часу, як він мене сюди привіз.
Юрко мовчки кивнув на хлопця на сусідньому ліжку.
— А мама знає, як я тут?
— Так, знає, — якось невесело промовив він. — Я тут тобі приніс твій телефон, він заряджений, — сказав друг. — Можеш їй зателефонувати, якщо буде зв’язок, довго не говори, щоб не розрядилася батарея — зарядити не завжди вдається.
— Чому?
— Зі світлом проблеми. Тобі щось потрібно принести? — спитав Юрко. — Я завтра вранці зайду, тоді й поговоримо, — сказав він, кинувши погляд на мого сусіда.
— Про Любу нічого не знаєш? — спитав я.
— Ні, — сказав він і поквапився піти.
Я взяв мобільник і спробував зателефонувати матері — зв’язку не було. Потрібно було зв’язатися з Любою та спробувати з нею поговорити. Я вже знайшов у списку її ім’я, але не зміг натиснути клавішу виклику. Я просто не знав, із чого почати, які знайти слова. У голові шуміло, як море, і я поклав телефон на тумбочку.