Кілька днів поспіль намагаюся насолоджуватися спілкуванням із моїми ластівками й водночас ламаю голову над тим, куди краще їх прилаштувати. Телефоную знайомим потайки від Ірини, щоб вона не образилася, дізнаюся, як у них справи, і розумію, що настали важкі часи, коли майже в кожного виникли проблеми. Можливо, хтось із них не відмовився б прихистити моїх доньок на деякий час, але не можу звалювати на них іще й свої проблеми. Іра не знає про мої наміри. Вона вирішила, що вмовила мене пожити в них, уже й кімнату нам виділила, звільнивши її від своїх речей. Знаю, що вона щиро мені рада, але ж у неї маленька дитина й вистачає своїх клопотів. Помічала, як її чоловік приходить із роботи стомлений, удає, що нам радий, а я бачу, що йому понад усе хочеться спокійно відпочити, побути зі свою сім’єю, а тут балаган, як на ярмарку. Як сказати Ірині, що збираюся покинути дітей і взяти до рук зброю, не знаю. Якось намагалася підвести її в розмові до цієї теми, зачепила тему жінок на війні.
— Я вважаю, що воювати повинні чоловіки, — сказала вона на те. — Не розумію тих дівчат та жінок, які покидають малолітніх дітей і йдуть на війну. Покликання жінки — бути берегинею, ростити дітей і чекати чоловіків.
— Не всі чоловіки готові йти на війну, — зауважила я.
— Згодна. Ось мій чоловік не пішов добровольцем, але якщо прийде повістка — ховатися не буде, — сказала Іра. — Але жінки — то зовсім інше. Потрібно бути спершу матір’ю — це головне, а все інше потім.
Я не стала сперечатися, але було ясно, що вона не зрозуміє мене, якщо я зараз ось так, як відро води на голову, заявлю про свій намір піти в «Айдар», і відклала це питання на потім.
Після довгих спроб змогла додзвонитися до своїх у Луганськ.
— Еліно, куди ти знову влипла? — спитала мама.
— Нікуди. Я зараз у Харкові, у куми, разом із дівчатками. А що таке?
— Уже кілька разів приходили до нас люди, питали про тебе.
— Хто мене шукає?
— Один раз були чоловіки в цивільному, двічі — ополченці. Навіщо ти їм?
— Мамо, я справді не знаю! Що ви їм сказали?
— Та все питають, де ти. Я сказала, що поїхала до дітей, просили харківську адресу, але я її не знаю, питали, коли повернешся, бо старша донька має піти восени в школу, — пояснила мати. — Що мені сказати, якщо ще раз прийдуть?
— Скажи, що ми тут будемо жити й дитина буде тут навчатися, але я гадаю, що вони вже не прийдуть. Що там у вас?
— І не питай! Біженців море! Обстріли, усе гримить, водогін перебили, тож воду носимо здалеку, немає світла й газу. Як добре, що вас тут немає! Якийсь Армагеддон! То біжимо в підвал, то повертаємось у квартиру. Не знаю, як ми тут виживемо.
Я чую, як мати намагається приховати, що плаче. Її голос повний відчаю. Мама ніколи не була такою.
— Мамо, ви всі зможете виїхати з Луганська? Зараз є така можливість?
— Можемо, але не поїдемо. Ми з твоїм батьком тут народилися, познайомилися, дітей виховували, а тепер кудись їхати? Кому ми потрібні й хто нас чекає? — говорить вона з відчаєм.
— Я чекаю, мої діти, — кажу їй. — Виїжджайте негайно, разом знімемо житло, якось переживемо важку годину.
— Ні, ми вже вирішили, що лишаємось. У багатьох квартирах побиті вікна, двері, звідти все виносять і ополченці, ласі до легкої наживи, і кадирівці, сусіди — і ті не гребують поживитися. Поїхати й усе покинути? Куди тоді повернемося, коли все стихне? Хоч і багатства не нажили, але все одно шкода. Ні, ми залишаємось. Тут хоч стіни рідні є, а там що?
— Будете охороняти речі? А якщо життя втратите?
— То хоча б житло вам лишиться.
— То хоч Солю відправте сюди, — прошу я маму.
— Сама з нею поговори. — Мама пішла передати слухавку сестрі, але в телефоні часто запікало, і я не змогла повторно з’єднатися.
Спроби поговорити по телефону з Андрієм, щоб дізнатися про справи в аеропорту, також були марними, не змогла додзвонитися й Сашкові. На душі було нагромадження суму, тож, коли Іра вклала дитину спати, я вирішила дати їй змогу відпочити й самій розвіятися. З дівчатками ми години зо три гуляли містом. У сквері знайшли лавку в затінку, купили морозива.
— Я не наїлась, — заявила меншенька.
— І я також, — одразу підхопила старша донька.
Не знаю чому, але я повелася на їхні прохання й купила їм іще по пачці. Того ж вечора Маринка почала кашляти й затемпературила. Я лаяла себе за ті зайві пачки морозива, яке в спеку вони швидко з’їли. Маринка відмовилася вечеряти, сказала, що в неї болить горло. В Іри були пігулки від застуди, і ми дали їх доньці. Коли я вкладала дитину спати, вона довго не відпускала мою руку.