— Мамо, ти не поїдеш від нас? — спитала вона вже із заплющеними оченятами.
Я поцілувала Маринку в щічку, погладила змокрілого від поту чубчика.
— Ні, сонечко, я буду з тобою, — пообіцяла я дитині.
До мене, як і обіцяв, прийшов Юрко. Він десь дістав мені милиці, і ми вийшли з лікарні. Знайшли місце, де можна було спокійно поговорити, сіли на лавку. До цього часу я не зміг додзвонитись у Первомайку й згорав від нетерпіння дізнатися, як там справи.
— Не терпиться дізнатися, що ти проспав, валяючись у реанімації? — усміхнувся Юрко й запалив цигарку. — Багато чого, Женько, змінилося.
— Не муч мене, розказуй уже!
— Навіть не знаю, з чого починати. Укри пішли в наступ, звільнили Сєвєродонецьк та Лисичанськ і впритул наблизилися до Первомайки. Там було так спекотно, що тобі не передати!
— І є руйнування в Первомайці?
— Не те слово. Не знаю, чи лишилися взагалі неушкоджені будинки, — мовив Юрко, озирнувшись. — Антон казав, що деякі квартали зрівняні із землею.
— Як? Як українські війська могли обстрілювати мирне населення?! — обурився я.
— А я тобі розкажу як, — стишеним голосом сказав Юрко. — Козаки розмістили свою артилерію посеред житлових будинків, ось і ловили отвєтку. Вони самі провокували укрів.
— Не можна було таке робити. А як же цивільні?
— Більшість виїхала. Місто називають Хатинню, бо руйнування страшні. У наших було достатньо і «Градів», і ПЗРК, і зеніток, і бронетехніки, тож вистояли, але якою ціною? Знищені школи, дитсадки прямими потрапляннями, нема води. Обстрілами був зруйнований завод, він залив річку мазутом.
— Як же вони там без води?
— Козаки набирають воду з озер і розвозять людям. У багатьох приватних садибах хоча б свої колодязі є, а багатоповерхівкам найтяжче.
— «Веселенькі» ти новини мені розповів, — сказав я після паузи.
Хотів і не міг уявити своє місто зруйнованим. Пам’ять уперто тримала спогади про тихе, спокійне й затишне містечко, де жили прості трудяги заводів та шахт.
— Кажуть, що лишилось у місті всього кілька тисяч жителів, — продовжив Антон. — Жодне підприємство, шахти не працюють, залишилися відчиненими лише кілька магазинів на все місто, але в людей нема грошей, та й купувати там нічого.
— Як же люди виживають?
— Комендант міста відкрив шість їдалень, де людей похилого віку годують раз на день та забезпечують хлібом, — пояснив він. — Ще від влади ЛНР завезли трохи продуктів. Ось так і живуть, голодні, під обстрілами, які й зараз продовжуються. Та ти матері додзвонися, вона тобі більше за мене розкаже.
— Пробував, нема зв’язку.
— Так, із цим також проблема, але ти пробуй, буває, що можна додзвонитися. Вона жива, казав Антон.
— Антон?
— Я ще не все розповів, — зітхнув Юрко й дістав іще одну цигарку.
Я завмер в очікуванні. Щось зсередини підказало, що найгірше він залишив наостанок.
— Що ще?
— Наші козаки пішли в рейд на допомогу козакам, які тримали Попасну. Це було тоді, коли ти лежав у реанімації. Антон також був там і розказував, що з нашого підрозділу багато хлопців полягло. Попри все, козаки двадцять другого липня вимушені були вийти з Попасної й перебазувалися в Первомайку. Укри й зараз обстрілюють з артилерії місто, — розповів Юрко. — Але й це ще не все. Усіх, хто не пішов на Попасну, оголосили зрадниками, тож, друже мій, тепер ти в розшуку як ворог Великого війська Донського. Я мав це тобі сказати, щоб ти був у курсі. Дорога тобі в Первомайку закрита, утім, як і мені.
— Нічого собі поворот! — сказав я.
Не міг повірити в те, що став ворогом на землі, яку захищав і ладен був за неї загинути. До того ж козаки мали знати, що мене відвезли в лікарню.
— Якесь божевілля! — сказав я, усе ще не усвідомлюючи, що оголошений у розшук своїми ж. — А ти чому став ворогом?
— Бо не був у рейді на Попасну.
— Де ти був?
— Із того часу, як доставив вас у лікарню, я не був у Первомайці. Усе, що відбувалося там, знаю від Антона, він і досі там, — пояснив Юрко. — Розумієш, Женько, я не зміг туди повернутися через батьків. Вони переселились у віджату хату. Як-не-як, а сусіди та знайомі знали про це, і мені було просто соромно за них. Та й дівчина мене покинула, знайшла собі іншого… Та це вже й не важливо. Тож я вирішив залишитися в Луганську, записався в лави Армії Південного Сходу й тепер тут на службі.
— Тож ти не пішов на Попасну й також у розшуку? — я гірко посміхнувся.