— Так, колего мій, саме так! — Юрко скривив рота в посмішці.
— Лікарню хоча б не пошкодили? — спитав я, подумавши про Любу.
— Де там! — похитав він головою. — Кілька разів було пряме влучання.
— Про Любу нічого не знаєш?
— Ні. Питав в Антона, та він теж нічого не знає. Казав, що після захоплення укропами Лисичанська та Сєвєродонецька багато лікарів виїхали на ту територію, а твою дівчину Антон жодного разу не бачив, хоча іноді возить туди поранених. Але ти не переймайся, сподівайся на краще та швидше одужуй.
— Постараюся, — зітхнув я.
— І пробуй додзвонитися матері, Любі, Антону, — порадив він.
Юрко допоміг мені дійти до палати, бо я ще не встиг добре опанувати ходьбу на милицях, і пішов, залишивши мені багато інформації для роздумів.
Моя донечка палає. З Іриною ми не змогли збити температуру, тож викликали лікаря до хворої. Швидка приїхала за півгодини. Лікарка, жінка років п’ятдесяти, оглянула Маринку й спитала, чи ми місцеві.
— Ми з Луганська, — відповіла я їй.
— Значить, знову біженці, — промовила вона й почала виписувати рецепти.
Ненавиджу це слово! Які ми біженці?! Біженці — це ті, хто біжить кудись, а ми виїхали. Не назавжди, на деякий час. І слово «переселенці» мені також не подобається. Ми ж не переселялись у квартиру Ірини. Просто маємо пересидіти чорні дні в спокійному місці, щоб незабаром повернутися додому. «Тимчасово переміщені особи» звучить трохи краще й більш справедливо, але назва занадто довга. Краще кинути образливе «біженці», подивитися на нас із жалем, а самій подумати: «Як ви вже набридли! І без вас важко». Напевно, так думає лікарка, яка мовчки щось пише, іноді поглядаючи в мій бік. Що в її погляді? Намагаюся вгадати. Жалість? Напевно. Чи помітила невдоволення на моєму обличчі?
Нарешті вона закінчує писати.
— Бронхіту чи запалення легенів немає, — каже вона. — Дитина дуже застуджена, я виписала ліки. — Подала рецепти. — Якщо за два дні не стане ліпше, викликайте швидку й негайно в лікарню. Якщо ж стан хворої погіршиться, також не зволікайте. Дівчинці потрібно давати багато пити. Їй потрібна хороша та калорійна їжа, — додає наостанок.
Для неї ми біженці, значить, голодні або напівголодні. Невже вона допускає думку, що я б сиділа склавши руки, якби дитині не було чого їсти? Та я б швидше щось украла, але діти б не голодували. Лікарка кидає на мене співчутливий погляд і йде.
Я купила ліки за рецептом, напоїла Маринку й сиджу біля неї. Вона тримає мою руку навіть тоді, коли лежить із заплющеними очима. Я вслухаюсь у її важке дихання, відчуваю, яка гаряча ручка, і думаю, що було б, якби мене не було поруч. Вона потребує моєї уваги й турботи, бо ще зовсім маленька, а коли занедужала, то увага має бути ще більшою. А я збиралася йти на війну. Хто б іще так турбувався про неї, окрім мене? Найперше я повинна пам’ятати, що є матір’ю. Так сказала Іра і, напевно, мала рацію…
Минуло три дні, а моя дитинка все ще не одужала. Їй стало ліпше, але ще тримається температура. Я приділяю їй багато уваги й майже не відходжу від ліжка. Балую Маринку, як можу. Пам’ятаю, що в дитинстві мені хотілося захворіти, і не тільки тому, щоб не ходити до школи, — мені хотілося більшої уваги батьків, коли можна покапризувати й попросити щось смачненьке, знаючи, що не відмовлять. Коли дитина засинає, я йду на балкон і звідти знову телефоную знайомим, шукаючи, де б змогли пожити мої дівчатка. Потім повертаюся до ліжечка, беру маленьку ручку донечки й знову думаю, що буду поганою матір’ю, коли залишу дітей.
Я живу на розрив і розумію, що таке життя стає з кожним днем усе більш нестерпним. Із новин дізнаюся, що в Луганську гаряче, але ніяк не можу додзвонитися до своїх. Я повинна визначитися. Терези совісті не можуть довго гойдатися з одного боку на інший. Повинно щось трапитися значне, вагоме, щоб терези переважили на якийсь один бік.
Кілька днів поспіль раз по раз набираю номери то матері, то Антона, то Люби — і все марно. Я в розпачі! Хоча б щось про них дізнатися! Не в змозі лежати в ліжку, пішов подихати свіжим повітрям. Трохи пройшовся алейкою, сів відпочити на лавку, дістав мобільник. Заряду залишилося небагато, але на одну розмову вистачить. Спершу набираю маму. Є! Пішов виклик. Серце від хвилювання шалено закалатало в грудях. Чи візьме слухавку, чи, може, забула телефон в іншій кімнаті?
— Алло, синку! — чую її голос. — Нарешті! Як ти, Женю?
— Усе добре, мамо, — кажу я. — Уже ходжу з милицями. За мене не хвилюйся, краще розкажи, як ти там.
— І не питай, сину! — зітхає мама. — Якесь пекло, а не життя. Більшість часу живемо в підвалах та бомбосховищах, стріляють з усіх боків. Стільки вже побито будинків, що не передати! Місто стало схожим на привид чи якийсь фільм жахів: вулиці порожні, усюди розбита цегла, скло. Було таке, що з підвалу по кілька днів не можна було вийти.