— Як ви жили там? Без їжі та води?
— Якби не козаки, то там би й згинули. Вони нам приносили поїсти та пити. А людей мирних скільки повбивало!
— Багато загиблих?
— Достеменно ніхто не знає, але коли обстрілювала нас артилерія з усіх боків, то загиблих було дуже багато. У день гинули сотні. Сотні невинних людей. І поховати не можна було по-людськи.
Чую в слухавці, як мати схлипує й намагається робити це так, щоб я не чув.
— Як їх ховали? — питаю.
— По-різному, — відповідає мати. — У кого приватні будинки, і когось вбивало, то ховали у своїх садибах, біля багатоповерхівок також є могили, а якщо трупи нікому було забрати з вулиці, то козаки їх збирали й хоронили в братській могилі. Ось такі справи, Женю.
— Антона бачиш?
— Так. Дякувати йому, що хоча б іноді забігає, щось із продуктів приносить, та й попередив Юрка, щоб сюди не повертався. Він тобі розказав?
— Про мене? Так. І про себе також.
— Женю… — Мати вже не стримується й плаче. — Що ж тепер буде? Тобі не можна сюди повертатися, бо одразу ж розстріляють. Як ми житимемо? Я й помру тут, не побачивши тебе!
— Мамо, не треба панікувати, — кажу їй спокійно. — Усе буде гаразд. Як саме — я не знаю, але впевнений, що все буде добре. Усе вляжеться, з’ясується, і я буду з тобою. Ти лише протримайся там якось. Добре?
— Добре, — зітхає вона. — Що я? Вважай, я вже прожила свій вік, а ти там бережи себе, одужуй швидше.
— Мамо, про що ти кажеш? Який такий вік? Тобі ще оженити сина потрібно, побачити невістку, дочекатись онуків, а ти таке заладила!
Намагаюся підбадьорити її, як можу, говорю щось тепле — і це подіяло.
— Мамо, ти нічого не знаєш про Любу? — питаю про всяк випадок.
— Ні, не знаю. Може, коли буде тихо, то сходити до лікарні, спитати про неї?
— Не треба. Вигадала таке — іти під обстрілами. Ти бережи себе, а я Антона попрошу сходити дізнатися, — кажу я й додаю: — Якщо додзвонюся до нього.
— Ну добре, — каже мама, і ми прощаємося.
Я посидів іще з півгодини, обдумуючи все почуте. Голова йшла обертом, коли уявляв свою Первомайку вщент зруйнованою. Лише потім зробив кілька спроб зателефонувати Антонові — усе марно. Не було зв’язку з Любою. Після почутого я вже не думав, що їй скажу, якщо вдасться з’єднатися. Головне — почути її голос і впевнитися, що вона жива.
Як же зраділа, коли нарешті почула в слухавці голос сестри!
— Сонечко, як ви там? Усе добре? — схвильовано й занадто збуджено спитала я Солю.
— Усі живі, а це вже добре, — сказала вона. — Буду говорити швидко, бо може обірватися зв’язок. Як ти? Дівчатка? Скажи хоча б кілька слів.
— У нас усе добре, ми в Харкові. Розказуй, я буду слухати!
— Ти б не впізнала, Елю, наш Луганськ, — сказала сестра. — Його називають бойовики новим Сталінградом, а я б назвала містом-привидом. Розбиті шибки в будинках, цегла, вирви, нема ані світла, ані газу, ані води. Порожні вулиці, поодинокі перехожі, голодні собаки та коти.
— Господи! Як ви там живете?
— Як прийдеться. Батько носить воду п’ятилітровими пластиковими бутлями.
— Де він її бере?
— Де прийдеться. Іноді в інших кварталах, коли з приватних садиб, де є свердловини, — пояснила Соля. — Усі мешканці будинку виходять у двір, збираються групами, розводять багаття на цеглинах і готують на всіх одну страву. Буває таке, що починають вити сирени, то всі біжать у підвали, покинувши казани та каструлі, а коли виходять у двір, то посуд порожній. Елю, дуже страшно, коли люди втрачають людську подобу й перетворюються на голодних і жадібних тварин, коли добрий сусід грабує сусідську квартиру або полишає прикутими до ліжка своїх батьків.
— Невже? — спитала я приглушеним голосом. — Невже таке може статися?
— Таких випадків багато. А коли кум здає свого кума бойовикам лише за те, що він має проукраїнські погляди? Або за невеличкий український прапорець у домі?
— Не можу повірити. Навіть у голові не вкладається.
— Ні, ти не подумай, Елю, що тут усі такими стали, — сказала Соля. — Можливо, люди в надзвичайних обставинах показують своє справжнє обличчя? Я не знаю, але є багато таких, хто останнім куснем хліба поділиться з ближнім. Я, наприклад, допомагаю стареньким та немічним. Пам’ятаєш тітку Ларису, що жила в сусідньому під’їзді? Вона працювала двірником, а потім у неї був інсульт, і вона вже кілька років прикута до ліжка.