— Звичайно! Хороша жінка, хоча одного разу моя сідниця отримала від неї добрячого шльопка мітлою.
— Діти тітки Лариси, коли почалися шалені обстріли, поставили біля її ліжка стільця, залишили пити та їсти на кілька днів, а самі зі своїми дітьми поїхали з Луганська. Напевно, вони розраховували, що швидко все стихне й вони зможуть повернутися, але не вийшло — і тітка лежала не один день сама. Коли зовсім знесиліла, почала стукати рукою в стіну, а моя кімната і її мають спільну стіну. Я не одразу зрозуміла, що жінка кличе на допомогу, лише наступного дня батько зламав замок, і ми зайшли туди. Бідна тітка Лариса! Вона пролежала більше тижня, ніхто не міняв підгузок та білизну, не було навіть води, щоб попити, мухи її обсіли роєм, у неї були такі рани на тілі, що жах!
— Її відвезли в лікарню?
— У яку лікарню, Елінко?! Якби таких клали в лікарні, то не було б куди привозити поранених ополченців. Я доглядаю за нею. Та чи одна вона така? Знаєш, скільки їх, безпорадних, покинутих, самотніх?!
— Солю, ти ж не можеш усім їм допомогти.
— А ти б пройшла повз, коли за дверима хтось кличе на допомогу кволим голосом? — сказала Соля.
Я її не впізнавала. Упевнений, рішучий голос, допомога стареньким — усе було так не схоже на мою колишню сестру.
— Як ти їх знаходиш? — спитала я.
— Іноді сама ходжу, буває, що люди підказують, — пояснила Соля. — Ти б бачила їхній погляд! Коли людині немає вже на що сподіватися й вона, прикута до ліжка, у сечі, яка роз’їдає тіло, просить смерть швидше прийти до неї, а замість смерті приходжу я, мию, перу, годую. В очах з’являється надія. Це не можна передати словами, треба пережити самій і побачити.
— Солю, а як же твої руки? Пальці? Ти повинна займатися й готуватися до вступу в навчальний заклад. У тебе талант, який не можна згубити! — зауважила я.
— Яке навчання? І кому зараз потрібна музика? Ось скінчиться все — тоді буде музика. Навіть найкраща музика не варта врятованого людського життя.
— Солю, ти зовсім інша.
— Так, інша. Напевно, ти не можеш уявити, як твоя Соля розводить у дворі багаття, тягає воду, варить їсти, а потім розносить їжу всім містом?
— Мені так шкода твоїх пальців! — сказала я, згадавши її тоненькі, майже прозорі пальчики з рожевими, як у дитини, нігтиками.
— Мені також, — промовила Соля, — але ще більше шкода старих, які самотні, покинуті, забуті. Також шкода тварин. Люди поспіхом виїжджали, покинувши на прив’язі у дворах собак. Коти ще якось можуть здобути собі їжу, бо лазять повсюди, а собаки… Це жахливе видовище, коли бідна тварина перетворюється на живий скелет, коли ще жевріє в ній життя, і вона дивиться на тебе розумними очима, у яких уже згасла надія. Тварини не розуміють, чому покинули їх ті, кому вони вірно служили роками, оберігали, ладні були й у вогонь, й у воду за свого господаря. Тварини не розуміють, де поділася наша людяність.
— Яке жахіття!
— Я годую собак і відпускаю з прив’язі, принаймні так тварина отримує невеликий шанс на життя.
— Солю, сонечко, признайся, тобі тяжко?
— Дуже! Так іноді буває тяжко, що думаю: усе, більше не витримаю, зламаюсь, а потім… Потім думаю про старих. На їхньому місці міг бути кожен із нас. Ми завжди повинні залишатися людьми, що б із нами не тра…
Зв’язок обірвався. Спробувала телефонувати — нема зв’язку. Я довго сиділа в прострації. У голові не вкладалося, як наша маленька, худенька, як тростинка, Соля ходить під обстрілами, допомагаючи стареньким, як носить важкі сумки по квартирах, миє та обпирає чужих, незнайомих їй людей, але ж людей! Яких покинули рідні. Намагаюсь уявити, як її тендітні пальчики, самою природою створені для музики, готують їжу на багатті у дворі та відпускають із прив’язі собак. Соля пішла на пожертву заради інших, і її вже не спинити. Так буде до того часу, поки звільнять місто. А я сиджу тут, сита, здорова, повна енергії та сили!
Я зайшла в кімнату до донечки, торкнулася долонею її лобика — уже не такий гарячий. Дуже-дуже її люблю, але терези після розмови із сестрою переважили в один бік. Я маю піти в батальйон «Айдар». Заради того, щоб жахіття в моєму Луганську швидше скінчилися. Заради Солі. Узяти в руки зброю, щоб бути справжньою матір’ю для своїх дітей.
Усе йшло добре, і я вже почав ходити, спираючись на паличку, коли рана почала гноїтися. Довелося її чистити й доліковуватися. Зміг зв’язатися з Антоном, і друг аж запищав від радості, коли почув мій голос.