— Женько, дідько тебе забрав би! — радісно заволав він. — Налякав мене своєю хворобою! Дзвонив лікареві твоєму, а він, скотина така, каже: «Не можу гарантувати, що хворий виживе». Так я йому в три поверхи матів нагнув, сказав, що козаки приїдуть розбиратися, якщо з нашим другом трапиться біда. Ну як ти зараз?
— Краще не буває.
— Ти ж у курсі, що тобі не можна сюди повертатися? — уже стишеним голосом спитав Антон.
— Так. І це надовго?
— А грець їх знає! Може, перебісяться командири й передумають. Якби наших так багато не полягло в рейді на Попасну, то, може, усе було б у нормі, а так вийшло, що пішли не всі, місто довелося здати, тож і був наказ визнати всіх ворогами й оголосити в розшук.
— Зараз як у Первомайці?
— Гаряче, якщо одним словом, але ми тримаємося.
— Молодці! — сказав я й подякував за допомогу моїй матері та за попередження, а потім виклав своє прохання: — Антоне, ти зможеш сходити в лікарню й у медпрацівників конкретно спитати про Любу?
— Дізнатися, де вона зараз?
— Так.
— Зможу! Для тебе я все зроблю! — пообіцяв він.
Антон мав зателефонувати години за дві. Щоб швидше минув час очікування, я спробував подзвонити матері — і мені пощастило.
— А я сьогодні на дачі, — заявила мати. — Учора було тихо, і сьогодні зранку, тож я й поїхала.
— Мамо, навіщо так ризикувати?! — обурився я. — Обстріли можуть початися будь-коли, а ти не вдома! Навіщо тобі та дача?!
— Женю, ти не гарячкуй, — спокійно сказала мати. — Де мені брати харчі й за що? А тут усього повно, саме проситься в руки! Картопля, помідори, яблука, зелень — усе. Зараз швиденько наберу й поїду додому. Ще й кілька баночок помідорів на зиму зможу закрити. Узимку будемо їсти.
— Та чи будемо? Я ж не знаю, коли зможу повернутись у місто. Знаєш, що я подумав? Може, тобі виїхати з Первомайки?
— Куди, сину?
— Можна в Сєвєродонецьк, там зараз спокійно, не стріляють, а коли все скінчиться, повернутися додому, — запропонував я.
— Покинути все й кудись їхати? Куди я повернуся? У порожню квартиру? Та й житло не зможу винайняти за свою пенсію. І чи є сенс виїжджати туди, куди ти не зможеш приїхати? Ні, я буду тебе чекати вдома, — невесело сказала мати й додала: — Я все думаю, чи не помилилися ми, коли пішли на референдум? Коли захотіли відокремитись і жити у своїй республіці?
— Мамо, не треба розкисати! — підбадьорив я її. — Свобода легко нікому не дається. Незабаром усе скінчиться, і життя стане кращим, ніж було до війни.
— Уже мало віриться, — важко зітхнула мати. — Чула, що вже загинуло близько семисот мирних жителів. Тепер їм уже не потрібна свобода.
Мати спитала, чому я так довго перебуваю на лікуванні. Не став розказувати, що чистили рану, сказав, що проходжу курс реабілітації.
— Я хочу приїхати до тебе, — сказала вона.
— Не вигадуй. Тут також стріляють.
— Коли тебе випишуть, куди підеш?
— Залишусь у Луганську, буду воювати разом із Юрком, — сказав я про те, про що вже прийняв для себе рішення.
— Знову воювати?
— Тут не так небезпечно, як у Первомайці, — сказав я. — Юрко патрулює вулиці, тож і я з ним буду.
Я попрощався з матір’ю, і майже одразу зателефонував Антон.
— Ну що там? — одразу спитав я.
— Сходив, але вони не знають, де Люба, — якось невпевнено сказав він.
— Такого не може бути, — заперечив я, бо закралися сумніви щодо того, чи взагалі Антон ходив у лікарню. — Там повинні знати про персонал усе. Не випарувалася ж вона!
— Сказали, що не знають — і все, — повторив Антон й одразу поспішив розпрощатися, сказавши, що його хтось кличе.
Я завжди довіряв своїм друзям, як Юркові, так і Антонові, але цього разу мені здалося, що Антон збрехав. Намагався себе переконати, що він не міг, але щось зсередини підказувало, що цього разу мій друг був зі мною нещирим.
Напевно, у кожної людини буває так у житті, коли наткнешся на якусь незначну перепону, буксуєш і стоїш на одному місці, а потім раз — легко переступаєш її й потрапляєш у звичайне русло життя. Стільки дзвінків було зроблено знайомим і малознайомим у пошуках місця для дітей, а потім в один день усе легко вирішилося. Випадково в Харкові зустріла знайому з Луганська, яка раніше обіймала високу посаду у виконкомі. На початку війни вона виїхала з міста, і ось нас випадково звела доля неподалік від мого тимчасового помешкання. То була справжня радість — зустріти землячку, і ми розговорилися. Звичайно, я пожалілася, що не можу знайти, куди прилаштувати доньок. Як з’ясувалося, моя знайома якраз займається таким питанням — допомагає дітям переселенців. Вона запропонувала до кінця літа відправити дітей на оздоровлення в Очаків, на море, а з вересня, коли Лізі потрібно буде йти до школи, їх готова забрати на рік родина в будинок сімейного типу.