Мама питає, чи не чути, коли звільнять Луганськ.
— Незабаром, — запевняю її та прошу: — Ви лише там бережіть себе.
З Юрком ми мріяли, що будемо разом у групі швидкого реагування Олександра Бєднова, а по-простому — Бетмена, але не склалося. Після виписки з лікарні я все ще ходив кульгаючи й мав відвідувати процедури у фізкабінеті у вільний час. Мене прийняли до лав Армії Південного Сходу, але направили не до бетменців, а в охоронну роту. Мене пожаліли й призначили на службу неподалік від казарми, де я мав охороняти приміщення з полоненими.
У першому звільненні ми зустрілися з Юрком. Він прийшов не сам — з новим другом. Сергій був місцевим і служив разом із Юрком. Невисокого зросту, худорлявий, білявий веселун Сергій був непосидючим, вертлявим. Про себе я його охрестив Сперматозоїдом. Якось одразу ми знайшли спільну мову й цілий день гуляли містом. Сергій любив свій Луганськ не менше, ніж я — Первомайку. Він водив нас вулицями й із захопленням розповідав різні цікавинки, сипав жартами, травив анекдоти. Ми випили по бокалу пива, посиділи у сквері й розійшлись аж надвечір. У казарму я повернувся фізично стомлений, бо все ще боліла нога, але заряд позитиву від зустрічі з хлопцями отримав.
У мої обов’язки входило охороняти вхід до будівлі ззовні. Коли під’їжджала машина з полоненими чи затриманими до воріт, я перевіряв документи, відкривав проїзд, супроводжував авто до входу в приміщення. Офіцерам відчиняв двері, запускаючи їх усередину. Що там відбувалося далі, я не знав і не заходив у приміщення: там були свої охоронці. Невелике подвір’я між будівлею й парканом я сам прибирав. Заступав у караул, брав мітлу, замітав, сміття складав у контейнер. Тут була лавка, тож у вільний час я міг посидіти в тіні, попити води. Іноді зсередини виходили покурити охоронці, і ми розмовляли. Від них я почув, що нещодавно прислали сюди російського офіцера. Прізвище його — Козирєв, позивний — Козир, але справа не в позивному, а в тому, що він, за словами хлопців, «справжня скотина».
— Чому так? — поцікавився я.
— Сам побачиш, — сказали вони мені.
На моєму чергуванні його не було, і я вже майже забув про ту нашу розмову. Але одного дня ми зустрілися. У тому, що це російський офіцер, сумнівів не було: осанка, підтягнутість, охайність, мова — усе це явно видавало Козиря. Він вийшов з автівки, оглянув мене так, ніби корову на базарі купував. Його тонкі губи ще більше стислися, коли він зупинив на мені погляд.
— Новенький? — спитав він.
— Так точно! — козирнув я.
Його очі буравили мене наскрізь, ніби він хотів зробити в мені дірку й заглянути всередину. Він примружив очі й дивився на мене зверхньо та зневажливо, ніби перед ним не людина, а бридка холодна жаба.
— Ну-ну, — промурчав він під ніс і пішов усередину.
За годину він вийшов звідти, сів на лавку й почав лузати насіння. Поруч стояла коробка для сміття, але він плював лушпиння на землю, де я щойно ретельно позамітав. Я стояв біля воріт, витягнувшись, як по команді «струнко», обличчям до нього. Козир смітив і дивився на мене. Коли насіння в пачці скінчилося, він зім’яв її в долоні й жбурнув у мій бік. Я навіть оком не моргнув, а він почав реготати неприємно й огидно. Я мовчки все витерпів. Тоді Козир підійшов до мене впритул, узяв за барки й сказав злим голосом:
— Запам’ятай, шмаркля, я тут господар, а ти ніхто! І знаєш чому? Бо ви без нас уже давно лежали б у землі.
Я дивився йому прямо в очі. Усередині в мене все кипіло, і, напевно, він помітив, як у моїх очах з’явилася ненависть до нього.
— Я можу зробити з тобою, що захочу, бо маю таке право. І знаєш чому? Бо я Козир! А ти шмаркля! Щоб усе тут вилизав! — наказав він.
Козир харкнув і демонстративно сплюнув на землю. Він поїхав, я все прибрав. У душі накопичення гніву. Це ті офіцери, які прийшли нам допомагати?
— Гидота! — сказав я, пожбуривши мітлу. — Ненавиджу!
Нарешті я в складі батальйону «Айдар»! Для когось тут лише мародери, загарбники, фашисти й ґвалтівники, а для когось — справжні безстрашні герої. Знайомлюся з бійцями, які радо зустріли поповнення. Одразу сам собою приклеївся до мене позивний Ел. Так швидше й простіше покликати мене, ніж вимовити повне ім’я Еліна. З розмов дізнаюся про утворення батальйону. Для себе відкриваю нові подробиці. Виявляється, що початок зародженню батальйону поклала Майданівська сотня. Вони спочатку були під Сватовим, потім перебазувались у Старобільськ, де створили батальйон територіальної оборони й отримали зброю. Першими приєдналися до них люди зі Сватового, Старобільська та прилеглих районів. Вони не шкодували нічого заради перемоги над ворогом. Багато хто розпрощався з бізнесом, продав свої автівки, нерухомість — усе, що міг, аби допомогти батальйону.