— І що ти їй?
— Я їй кажу: «Жіночко, ідіть до бойовиків, просіть їх, благайте забрати звідси танк. Скажіть по-хорошому: “Хлопчики, синки, беріть свою техніку й ідіть туди, звідки прийшли, і ви будете цілі, і моя хата також. А ще краще — повертайтеся додому, у вас є матері, тож не розбивайте їм серце”. Вона на мене подивилась, як на божевільну, і каже: «Та ти що?! Вони ж мене захищають!» Я розвернулась і пішла. Де її логіка? Що в голові? Недаремно хтось назвав таких ватниками. І справді, у голові нема нічого: або порожнеча, або там замість мозку вата.
— Солю, моя тобі порада: не намагайся змінити вату на мозок, нічого не вийде, ця хвороба невиліковна, а на тебе ще донесе в комендатуру, так неприємностей не оминути.
— Та я знаю, — каже вона. — Я завжди обережна, а тут не витримала. Краще розкажи, як ти й де зараз, — просить сестра.
— Я зараз у Сєвєродонецьку, працюю медсестрою в лікарні, тож у мене все добре.
— У нас по телебаченню передають, що у вас нема ні води, ні світла. Правда?
— Брехня! — усміхнулась я. — Усе, що у вас передають у новинах, потрібно розуміти навпаки. У нас усе є, тихо, не стріляють, нікого не грабують, не ґвалтують, і люди повертаються назад.
Я передаю вітання батькам і вимикаю телефон.
— І довго ще ти будеш брехати? — питає Надія.
Вона почула кілька останніх моїх фраз. Жінка сідає поруч на колоді, і ми закурюємо.
— Не знаю, — зізнаюсь я. — Ще не готова сказати правду. Можливо, Солі б відкрилася, але не хочу зайвий раз хвилювати батьків, їм і без мене всього вистачає.
— Роби як знаєш, — каже Надія.
Ми мовчки куримо, пускаючи клуби диму на зграйки комарів, які нас атакують з усіх боків.
Сьогодні поспілкувався з матір’ю. Вона розповіла, що чула невтішну, уже підтверджену комендантом статистику: нібито загинуло від обстрілів близько семисот мирних жителів. Так це чи ні, але їх загинуло чимало, і навряд чи хтось знає певну кількість.
— Сьогодні бачила на одному з балконів вивішене велике полотнище з написом «Люди!», — розповіла мати. — Та хіба ж снаряд уміє читати?
— Ще що нового?
— На центральній площі, біля пам’ятника Леніну, постамент завалений болванками від розірваних снарядів та шматками від «Градів», — розповіла мати. — Місто порожнє, ніби якась чума викосила людей, хоча обстрілів поменшало й люди потроху починають повертатися з Росії. Добре в гостях, а вдома все-таки краще!
— Кажеш, що вже стало тихіше?
— Так, сину. Тепер я частіше їжджу на дачу, потроху роблю заготовки на зиму. А ти все бубнів: «Навіщо нам та дача?» Добре, що тебе не послухала та не продала. З чого б тоді жила? І взимку ще не знаємо, чого чекати, а будуть баночки з овочами та компоти, то не помремо з голоду. Як ти думаєш? — спитала мене мати.
Я запевнив її, що все до зими вляжеться й стихне, хоча вже й сам не знаю, чи я так думаю, чи просто її заспокоюю, видаючи бажане за дійсність. Не витримав і знову запитав, чи нічого не чула про Любу.
— Ні, не було ніякої звістки, — сказала мати.
Якщо є зв’язок із матір’ю, то можна додзвонитися й до Антона.
Набрав його номер, і пощастило.
— Женько, радий тебе чути! — кричить у слухавку друг так, що вухо закладає. — А я тобі дзвонив і не додзвонився!
— Та не кричи ти так! — попросив я його. — Розказуй, як справи.
— Уже не так нацики кошмарять, напевно, видихаються потроху. А що в них? Бійці голі, босі, голодні і, напевно, останнє вистрілюють, що лишилося. А ми тримаємось! Щоправда, наше керівництво скрегоче зубами на луганське, — уже тихіше сказав Антон.
— Чому?
— Самі отримують допомогу з Росії, а нам дзуськи! Чув такі розмови, що робиться це навмисно й свідомо. Ведуть таку політику, щоб заморити голодом міста з козачим самоуправлінням. А люди до кого звертаються за допомогою? До козаків! Бо вірять нам і покладають на нас усі надії.
— Та-а-к, — протягнув я. — Виходить, починали разом одну справу, а тепер врізнобіч?
— Та вистоїмо ми, Женько, — бадьоро каже Антон. — Недаремно ж ми козаки Великого війська Донського? Так чи ні?
— Ти краще скажи мені, чи нічого не змінилося? — питаю замість відповіді.