— Що ти маєш на увазі?
— Ми з Юрком так і є в списках зрадників?
— Поки так. А що сталося? Скучив за Первомайкою?
— Є трохи, — зізнаюся.
— Потерпи трохи, усе може змінитися. Це ж війна, то сьогодні так, завтра інакше. А як ви там, козаки?
— Ми вже не козаки, — нагадую йому.
Розповідаю, що Юрко в команді Бетмена займається патрулюванням міста, а я в роті охорони.
— Я нещодавно в Інтернеті на одному з укропівських сайтів читав, що нацики нібито вже заходили в Луганськ. Це правда?
— Брехня. Не вір такому, ми тримаємо місто й не віддамо його, як і ви Первомайку, — запевняю Антона. — Ось тільки те, що козаки сваряться з нашою армією, мене напружує. Якщо будемо дивитися врізнобіч, перемоги нам не бачити, як власних вух. А ще мені не подобається ставлення російського офіцера до ополченців, та й не тільки мені й не одного офіцера.
— Та ти що?! — щиро дивується Антон. — Наші козаки навіть вам заздрять, що маєте таких командирів!
— Розумієш, друже, вони нас зневажають, ставляться, як до людей другого ґатунку. Ми чекали їхньої допомоги, раділи, а виходить, що ми для них не люди?
— Неочікувано, — каже він.
— Неправильно все це, — говорю я, — і сварки між козаками й нашою армією, і ставлення офіцерів, які мали б підтримати, навчити нас. Нема злагоди — і це не додає оптимізму.
— Можливо, як-то кажуть, «у сім’ї не без виродка»?
— Якби ж то так, але такі розмови чую й від інших.
— Женю, я так скучив за вами, — каже Антон, — збираюсь якось приїхати в Луганськ, щоб вас побачити. Як тільки затихне повністю, одразу до вас! Обіцяю! Ось тоді ще поговоримо.
— Якщо будеш їхати в Луганськ, то привези мені дві фотки, — прошу його, — ту, де ми з Любою, і де втрьох. Зможеш роздрукувати?
— Звичайно! Я тоді їх на комп скинув, тож роздрукую й привезу.
Про всяк випадок питаюся про Любу.
— Та я казав, що нічого не знаю, — якось нервово каже він. — Давай, приїду — ще поговоримо!
Антон відключив мобільник, а я знову лишився в роздумах. І чому мені здається, що він щось від мене приховує?
Уже кілька днів тільки й розмов про те, що незабаром підемо в рейд на звільнення Луганська по трасі Хрящувате — Новосвітлівка. Не знаю, звідки пішли такі чутки, але від них усі стали схвильованими й у піднесеному та збудженому настрої. Від таких новин у мене починає все дрижати всередині. Невже я незабаром ступлю ногами на рідну луганську землю?! І тут мене починають мучити сумніви, чи візьмуть мене в рейд? Бійців потрібно чимало, бо завдання одне з важливих: відрізати Луганськ від постачання технікою з Росії через Ізварино.
«Буду сподіватися на краще», — втішаю сама себе.
— Чому така схвильована? — спитав мене один із бійців. — Чи, бува, не наклала вже в штани?
— Свої піди перевір! — кидаю я йому і йду подалі.
Як завжди, айдарівці у своєму репертуарі! Один шукає холодну воду, інший варить чай, одні невдоволено варнякають, що не готуємося до рейду, інші кажуть, що то лише чутки. Одні посідали кружком і ріжуться в дурня, хтось обливається водою й пирхає від задоволення, інші роблять селфі на мобільник, хтось загубив зарядний пристрій від телефону й тепер ходить допитується, чи, бува, не дав кому й сам забув. Усе як завжди. А буде команда вирушати, цей мурашник за мить перетвориться на потужну єдину силу.
Мені зателефонували з родини, яка має прийняти до себе моїх дівчаток, і поцікавились, чи я сама їх привезу, чи потрібно буде їхати в Харків за ними. Що я могла сказати? Відповіла, що ще достеменно не знаю й подзвоню пізніше.
Зателефонувала виховательці, щоб дізнатися, як там мої крихітки. Вона сказала, що дітям подобається й усе в них добре.
— Можете дати Лізі слухавку? — спитала я її.
— Якщо зараз вона не спить, то я покличу, — відповіла дівчина. — Не відмикайтеся.
За мить чую в слухавці рідненький голосочок.
— Мамо, це ти? — питає Ліза.
Серце щемить від того голосу, я радію й ладна від чулості розплакатися.
— Так, моє сонечко, це я, твоя мама. Як ти? Як Маринка?
— Нормально. Ми скучили за тобою!
— І я за вами! Лізонько, ти вже налаштована йти до школи? Хочеш у школу?
— Хочу. А ти мене відведеш у перший день?
І тут я не знаю, що їй сказати! Брехати дитині не можу, тому відповідаю, що постараюсь.
— Значить, не відведеш! — ображено каже Ліза. — Я так і знала! А хто мені зав’яже бантик на голові? Хто?
Я ненавиділа в дитинстві бантики, тому не привчала до них дівчаток, а тепер Ліза заговорила про бантик.