— Хто тебе поведе в перший клас, той і зав’яже бантик. Чи велика проблема?
Я намагаюся говорити з нею весело, але Ліза вже нервово схлипує.
— Усім дівчаткам мами зав’яжуть бантики на волоссі, а я буду не така, як усі! І на мене будуть тикати пальцями!
Я чую, що Ліза на грані істерики, і справа тут навіть не в бантику — дитині не вистачає материнської турботи.
— Сонечко, я зроблю все можливе, щоб провести тебе до школи першого вересня. Ти тільки будь розумничкою й дочекайся мене. Добре?
Здається, подіяло. Ліза трохи заспокоюється й просить обов’язково супроводити її до школи. Після розмови з донькою на душі стало сумно.
— Чого зажурилась? — спитала мене Надія.
Розказала про розмову з дитиною.
— Тобі потрібно було купити їй мобільник, — каже жінка. — Принаймні ти б могла частіше з нею спілкуватися й дівчинка б не так сумувала.
— Так. Це було нерозумно з мого боку, — промовила я задумливо.
— Що саме?
— Не додуматися купити дитині мобільний телефон.
Не знаю, коли саме, але якоїсь миті моя неприязнь до Козиря переросла в ненависть. Російські офіцери були частими гостями в підвалі, де тримали полонених. Більшість із них просто ігнорувала мене, ніби перед ними машина-автомат, яка має перевіряти документи. Вони тицяли мені папери, я переглядав, записував, і вони мовчки йшли, але деякі не проминали нагоди кинути щось образливе або принизливе. Іноді мені хотілося крикнути: «Панове офіцери! Де ж ваша честь?!» Її не було. Вони були схожі на господаря, який кинув голодному собаці зі свого барського столу кістку, щоб потім пес усе життя заглядав йому у вічі з вдячністю й служив до скону. Хлопці в казармі також часто розказували неприємні речі про таких сусідських офіцерів, але я знав, що більшість воліла мовчати про своє приниження.
Нещодавно я стояв у караулі, коли приїхав у справах Козир. Одразу було помітно, що в нього кепський настрій.
«Чекай, Женю, неприємностей», — майнула в мене думка, і я не помилився.
Я перевірив документи, зробив запис у журналі та пропустив його на подвір’я. Козир у супроводі солдата швидко пішов у приміщення, не забувши кинути в мій бік зневажливий погляд. За півгодини він вийшов звідти, сів на лавку, покурив, недопалок кинув на землю, хоча поруч стояла металева урна для недопалків.
«Це все дрібниці», — заспокоював я себе, намагаючись не дивитись у його бік.
Напевно, Козирю було сумно, і він вигадував, як би з когось познущатися, а оскільки поруч нікого, крім мене, не було, то я мав стати об’єктом номер один. Офіцер підвівся, поглянув на мене. На його обличчі з’явився якийсь звірячий оскал, хоча він нібито усміхався. Козир став посеред подвір’я, розстібнув ширинку і… став дзюрити! Він струхнув своїм хоботком, застібнув штани й підійшов до мене впритул.
— Щось так смердить! — сказав він, утягуючи носом повітря. — Хохол, чи ти обісцявся? Негоже так свинячити! Утім, ви, хохли, завжди були смердючими!
Він реготав мені в обличчя. З його рота тхнуло перегаром, часником та гнилими зубами. Усередині мене все кипіло, але я зціпив зуби й мовчав.
— За годину прийду й перевірю, — просичав він, раптово переставши реготати. — Якщо буде на подвір’ї смердіти, язиком усе вилижеш. Ясно?
— Так точно! — відповів я.
Він пішов, а вулкан усередині мене ладен був вибухнути. Я викурив пару цигарок, попросив хлопців винести води з хлоркою, на швабру накинув ганчірку й усе вимив.
Наступного дня зустрівся з Юрком і все йому розповів.
— Скільки тобі ще ходити у фізкабінет? — спитав він, вислухавши мене.
— Завтра останній день.
— Це добре. Ти вже ходиш без палички, лікування закінчуєш, тож можна буде поговорити з Бетменом, — сказав він мені. — Спробуємо тебе забрати до нас, але не факт, що русня знову не стикнеться з тобою й усе не повториться. Розумієш, Женю, такої сволоти повно повсюди.
— Я розумію, Юрчику, — сказав я спокійно. — Просто згадую, як ми троє були одними з перших, хто став на захист Донбасу. Ми покинули роботу, ризикували своїм життям і готові були його віддати за свободу, за нову свою республіку.
— Так, — кивнув він головою. — Було таке.
— І що ми маємо? Свої ж назвали нас ворогами й занесли в розстрільні списки. Тепер ми не можемо потрапити на рідну землю, у рідне місто. І за що?! Хіба ми не стали на захист республіки тут? Стали й усе одно є ворогами. Козаки ладні піти війною на Луганськ, бо їм не допомагають. Тут бійці Армії Південного Сходу гинуть, убиваючи одне одного. Учора знову в нашій казармі недорахувалися чотирьох, бо одні командири послали віджати офісне приміщення, яке захопили бійці іншого підрозділу. Була перестрілка, і свої своїх постріляли. Командири не можуть між собою поділити захоплені майно та нерухомість, а прості хлопці, хто вірив у світле майбутнє, платять за це найдорожчим. Чому так, Юро? Я заплутався й уже нічого не розумію.