Юрко мовчав. Він насупив брови, неспішно курив і про щось думав.
— Я сам про це думав, — сказав він згодом. — Шукав відповіді й не знаходив, але розчарований не менше за тебе. Іноді таке щось як навалить, що хочеться кинути автомат і бігти світ за очі, але від себе не втечеш. Куди тікати? Додому? Туди не можна. В Україну? Ми там вороги, та й не зможемо прийняти їхню владу. У Росію? Що це нам дасть? Покинути все на півдорозі до перемоги? Хіба про таке ми мріяли, коли вперше в Первомайці взяли в руки зброю?
— Руки опускаються, коли все це бачиш, — промовив я. — І що ж нам далі робити? Зійти з дистанції на півдорозі?
— Ні, Женю, назад дороги в нас немає. Ми повинні йти вперед, до перемоги. Життя розставить усе на свої місця: так звані наші «рятівники-офіцери» повернуться в Росію, нечисті на руку наші командири знайдуть своє, а ми…
— Що ми?
— Ми залишимося чесними ідейними захисниками своєї землі й такими увійдемо в історію. Справжніх героїв не завжди визнавали одразу.
— Ще й книжки про нас напишуть, — зіронізував я і вже серйозно додав: — Які з нас герої? Не сміши мене.
— Справжні! Які стали на захист своєї землі не за гроші, а за ідею! Ми повинні залишатися собою до кінця! — з пафосом промовив Юрко.
— «До кінця» кажеш? — я невесело посміхнувся. — Доки куля такого ж, як я, не наздожене в розбірці командирів?
— Принаймні ми живемо з чистою совістю, — уже без особливого оптимізму сказав він. — Мені здається, що незабаром усе скінчиться й настане мир. Ось тоді й розберемося, хто чого вартий.
— Якщо доживемо, — додав я.
Стояла неймовірна спека. До сьогодні було жарко, але природа, напевно, вирішила випробувати нас на міцність і послала на багатостраждальну землю Донбасу найспекотніші промені сонця. Зранку ми вирушили в рейд у бік Луганська, і вже тоді до розпеченого металу техніки було боляче доторкнутися. Мене взяли на завдання, і я разом із дівчатами-айдарівцями залізла в кузов «Уралу». Тенту на ньому лишилася тільки частина, пошматованого, побитого кулями й осколками, але все-таки хоча б трохи тіні він нам давав.
— Нічого, буде лопотіти над нами, мов вентилятор, — сказала я, поглянувши вгору.
Крізь діри в тенті видно небо, воно високе, глибоке й широке, як наші степи, і, якби не спека, усе було б добре. Колона техніки вишикувалася в один ряд і стала схожа на гігантську змію, що повзе серед моря золотавих соняхів. Заревли двигуни. Рев рознісся навсібіч, здіймаючи клуби пилюки, мов та гігантська змія розсерджено випустила із себе пил невдоволення.
Колона рухається то вниз, де степ ніби розрізали велетенським плугом і яри поросли кущами, то знову реве могутніше, підіймаючись угору. Обабіч дороги поле кукурудзи, яку не зібрали фермери, а вона вже починає сумно жовтіти, далі — знову соняхи. Вони веселі, радіють сонцю, бо його діти й не знають, чи зможуть зібрати їх люди, чи так і залишаться зимувати в полі, у холоді, покинуті всіма, забуті й непотрібні. І знову степи розляглися до самого краю, колишуться морем ковилу, пишаються під небесною синню.
Колона димить, пилюжить, нестерпно пече небесне світило. Хлопці кашляють і від душі матюкаються, аж поки їм не набридає, і вони мовчки вдивляються в навколишні краєвиди, час від часу голосно чхаючи. Навколо пшеничне поле. Колосся вже налилося, проситься в комбайни, а по його золотому тілу вирви від снарядів, як рани. Навіть мирним полям із врожаєм нема спокою — усе нагадує про війну. Стало менше пилу, бо колона пішла по асфальтованій дорозі. Обабіч дороги повсюди шматки покрученого металу, уламки від розірваних снарядів, частини арматури. Важкі «Урали», танки-важковаговики, БТРи, мирні мікроавтобуси та старі «Жигулі» вервечкою то спускаються донизу, то знову йдуть на підйом. Дорога здається нескінченною, завдовжки з життя. Скільки ми вже так рухаємося? Дві, три чи п’ять годин? Хлопці мовчать, уже не кашляють і не сиплють жартами. Розпечені тіла під сонцем спливають потом, він великими розпливчастими плямами розповзається спиною та пахвами, заливає очі. Хтось на машині попереду дістав мобільник, знімає відео для історії. За його прикладом юнак на БТРі, що позаду нас, повертає мобільник навсібіч, націлює камеру на нас, і ми, зморені, брудні, спітнілі, з червоними обличчями, вишкірюємо білі зуби, розтягнувши роти в усмішці, і махаємо йому руками.