— Ви повернетеся?
— Обов’язково! — кажу я й махаю йому на прощання рукою.
Ми знову рушаємо в дорогу.
Надвечір я повернувся в казарму, мокрий, байдужий до всього, зі спустошеною душею. Хлопці одразу помітили, що я не при собі.
— Що трапилось? Хто? — долинули до слуху їхні запитання.
— Моя дівчина…
Скинув мокрий одяг, кудись його пожбурив, замотався в ковдру. Хлопці питають, чи змінити мене завтра, я відповідаю, що не треба. Я не можу лишитися тут. Потрібно кудись іти, щось робити, бо збожеволію. Як на лихо, зателефонувала мати. Я довго не брав слухавки, але мама дзвонила наполегливо.
— Візьми, — подав мені мобільник сусід по ліжку. — Може, щось важливе.
— Так, — кажу в слухавку.
— Як ти?
— Усе нормально. Приїжджав Антон.
— Я так на нього образилася, що не сказав, що поїде до тебе! Я б тобі щось смачненьке, домашнє приготувала й передала.
— Дякую. Не треба. Я не голодний.
Матір не обдуриш, вона одразу відчуває, що зі мною щось не так.
— Що трапилося, Женю? — стривожено спитала вона.
— Усе добре. Настрій кепський.
— Сину, не бреши мені, — просить вона. — Скажи, що в тебе трапилось? Ти поранений?
— Ні, зі мною все гаразд.
— Тоді що?!
— Люба… Її вбито.
— О Господи! Як? Як таке сталося?
— Я потім усе поясню. Добре?
— Синку, я не знаю, як тебе втішити, що сказати, — схвильовано каже мати.
— Нічого не треба казати. Просто бережи себе. Добре?
Я вимкнув мобільник і знову замотався в ковдру.
Від почутих новин стає моторошно навіть тим айдарівцям, які бачили багато жахіть. Мирна колона під білими прапорами була обстріляна бойовиками. Біженці рухалися автівками по трасі Новосвітлівка — Хрящувате, коли їх, беззбройних, незахищених, накрили вогнем. Є дані про сімнадцятьох загиблих та шістьох поранених, але ми всі знаємо, що дані можуть бути неточними. Підло розстріляти жінок із дітьми? Як так можна?! Чи в тих, хто стріляв, нема ані дітей, ані дружин? У них нема серця! Діти, жінки горіли живцем у своїх легковиках. Чомусь і досі стоїть перед очима худенька вагітна жінка, яка штовхає заглухле авто. Вона тікала з донечкою від обстрілів, щоб зберегти її, своє життя та життя ненародженої дитинки. Хіба вона знала, що штовхає автівку назустріч смерті? Усе всередині кипить від люті, і я ніяк не можу заспокоїтися. Але потрібно зібратися, щоб завдати потужного удару по ворогу, відрізавши постачання озброєння по трасі Луганськ — Краснодон. Луганськ практично оточений українською армією, залишається один із важливих ударів…
У короткій перерві для відпочинку увімкнула мобільник. Десять пропущених дзвінків від матері, три — від Солі, один — від Андрія з аеропорту. Телефоную Андрієві, він лише встиг сказати, що тримаються й чекають на допомогу, потім зв’язок обірвався. Вдалося додзвонитися сестрі.
— У нас тут сєпари панікують, — радісно сповістила вона. — Ходять чутки, що «Айдар» іде на штурм міста, а для них цей батальйон як ладан для чорта. Ти нічого не чула? Це правда?
— Не знаю, — кажу я. — А ти як там?
— Що я? У мене все, як раніше. Померла одна бабця, не дочекавшись рідних. Ще два трупи стареньких знайшли сусіди, коли вже сморід пішов у під’їзд. Учора побачила на подвір’ї приватного будинку покинутого собаку. Він уже навіть не скавчав, не вив і не просив їсти. Схоже, що великий волохань утратив надію на порятунок. Елю, якби ти бачила, на що може перетворитися тварина! Живий скелет із розпухлим від голоду животом. Він ледь зміг підвестися, я його напоїла, потім дала трохи поїсти, бо одразу не можна багато, і відчинила хвіртку. І що ти думаєш, він пішов із двору? Ні, він додибав до ґанку й ліг там чекати на своїх господарів! До чого я веду? Люди набагато жорстокіші, ніж тварини, і нам треба в них учитися доброти й вірності, — підсумувала свою розповідь сестра, потім схаменулася, вибачилась і спитала про дівчаток: — Як вони там? Подобається відпочинок?
— Звичайно! Їм там добре. А як батьки?
— Тримаємось усі купи.
— Переказуй їм вітання. Солю, у вас не передавали про розстріл колони біженців?
— Було в новинах. Кажуть, що вони не знали, що то була мирна колона.
— А білі прапори вони не бачили також?! — не стрималась я.
— Кажу те, що чула. У тебе на роботі все добре?
— Так, дякую. Працюю, усе нормально, — сказала я Солі й додала: — Бережи себе! Бувай!
…Наступні кілька днів були жахливими. Ворог почав нас обстрілювати з важкої артилерії так, що навколо все димилося, палало, гепало. Стояла пилюга, дим виїдав очі, у Новоселівці, Хрящуватому повсюди горіли хати й дим здіймався стовпами вгору. Ми вели нерівний бій і зазнавали втрат. Ще більше ворог оскаженів на День Незалежності, коли нас накрило суцільним вогнем з усіх боків. За два дні по тому бойовики пустили в хід танки. Один зі снарядів влучив у нашу вантажівку, і всі хлопці загинули, одного живого взяли в полон. «Айдар» тримався до останнього, але сили були нерівні. Ми знали про двадцятьох п’ятьох загиблих; скільки було трьохсотих, ніхто не знав і не рахував.