Поки є час, подзвонила Андрієві, виклик ішов, але він не брав слухавку. Зателефонувала Сашкові, він одразу озвався. Поговорили трохи, бо розуміла, що його телефон може бути на прослушці, тож нічого нового не дізналася, проте спитала про Андрія.
— Він загинув, — почула у відповідь.
— Коли? Як це сталося? Я нещодавно з ним розмовляла.
— Коли?
— Кілька днів тому, він сказав мені, що тримають оборону в аеропорту.
— Андрій загинув при виході з аеропорту.
— Ще одна втрата! — у розпачі промовила я. — Як шкода! І чому гинуть найкращі?
— Бо бидло Всевишньому на небі не потрібне, — сказав Сашко.
Як тяжко чути такі новини! Скільки ще? І коли все це скінчиться?! Я сиділа навпроти вокзалу, втративши лік часу. Згадувала Андрія, простого хлопця, з яким мене звела доля, якого я так мало знала, але світло його душі завжди буде зі мною.
Незчулася, як минула година, прибігла кума, кинулася мені в обійми.
— Яка ти засмагла! — каже вона мені. — Ніби щойно з моря! Зізнавайся, де так засмагла?
— У батальйоні «Айдар», — відповідаю я, чим збиваю Ірину з пантелику.
— Ти… Ти не жартуєш? — питає розгублено.
— Не до жартів, повір. Щойно дізналася про загибель свого доброго знайомого.
— Мені шкода. Чесно. А як же дівчатка? Чи ти вже звільнилась?
— Ні. Зараз зустрінемо їх і відвезу на Чернігівщину, у будинок сімейного типу.
— Як це?
— Іро, не питай, чому не залишаю дітей у тебе. Знаю, що ти б мені не відмовила, але ти повинна займатися своїм малям та родиною. Ніхто не знає, коли скінчиться війна, тому я знову повернуся до своїх, а Лізі потрібно йти до школи, хтось має з нею вчити уроки, і взагалі таке навантаження звалити на тебе я не можу.
Я не дала Ірині часу висловитися, сказала, що потрібно вже йти на перон зустрічати дівчаток. Серце шалено калатало в грудях, коли побачила своїх пташенят. Скільки вони між собою не сварилися, а з потяга вийшли разом, старша тримала за руку молодшу.
— Мамо! — закричали вони й кинулися до мене.
Обнімаю їх, цілую волоссячко, засмаглі щічки, носики, рученята, не можу натішитись.
— Які ви засмаглі! Такі стали гарненькі! Ні, ви в мене були гарнюні, а зараз найкращі! — кажу я, захлинаючись від радощів.
Як я боялася, що ніколи не побачу своїх крихіток, там, під Луганськом, коли земля горіла під ногами! І тепер вони поруч, такі рідні, милі, кохані! Я з ними буду разом лише кілька днів, але дівчатка про це ще не знають. У нас є дві години в запасі, і ми йдемо у скверик поблизу вокзалу, щоб побути разом.
Іра віддає Лізі телефон, і дівчинка дякує своїй хрещеній.
— А мені? — надуває ображено губки Маринка.
— Коли тобі виповниться сім років, я тобі також подарую мобільник, — обіцяє їй Ірина.
— А до семи років як я буду дзвонити? — розводить у боки рученята.
— Тобі буде давати телефон Ліза, — обіцяю я.
Ліза мить роздумує, а потім погоджується.
Здавалося, що життя втратило сенс, і я ходив, немов у воду опущений. Було розуміння, що потрібно перестати займатися самокатуванням, увесь час себе звинувачуючи в загибелі коханої. Життя продовжувалося, і я розумів, що маю лише одне життя, іншого не буде, тому його потрібно прожити правильно. А чи все я робив по совісті? Увесь час думаю, аналізую, але апатія не дає змоги розставити все по місцях і докопатися до істини.
Дехто з нашої казарми просто втік зі служби. Це трапилося після того, як не один уже боєць загинув не за молоду республіку, а під час дерибану нерухомості та майна різними угрупуваннями. Безглузда смерть товаришів змусила їх покинути службу тоді, коли мали знову йти не на захист, а на розбірки. Вони залишили зброю, форму й уночі просто зникли, роз’їхалися хто куди. Я їх розумів, бо також так би вчинив, якби мене посилали на такі «завдання». Кілька хлопців просили звільнити їх зі служби, бо хотіли повернутись у свої родини, але їх не відпустили. Натомість моїм новим сусідом по ліжку став чоловік із Лисичанська. Першу добу він спав непробудним сном, навіть не ходив їсти. Лише потім ми познайомились, і Володя мені розповів свою історію.
— Я сам із Лисичанська. До війни встиг одружитися, завести двох дітей, збудував новий будинок, — розповів він. — Здавалося б, є все, щоб жити та радіти.
— А чим ти займався? — поцікавився я.
— Мав свій бізнес, — охоче відповів Володя. — На ринку торгував запчастинами для машин, мотався в Польщу, звідти пригнав мікрик, почав торгувати шинами. Справи йшли непогано, але діставали податківці. Їм тільки й давай, давай — і все мало. Розумієш, Женю, я не проти платити податки, але податківці лізуть, як блохи на собаку. Припруться — і «або дай дві тисячі гривень, або почнемо перевіряти й знайдемо, на що штраф виписати, тільки сума буде втричі більша». Іноді хотілося схопити кувалду й дати так поміж очі, щоб аж голова тріснула! Реалізаторів також оформив би на роботу офіційно, але платити за кожного потрібно немало, а вони здебільшого нечесні на руку. Узагалі бізнес — то лише головний біль. Віриш?