— Звідки? — спитала я його.
— З Іловайського котла.
— Куди?
— Додому в Чернігів, — сказав він.
Дівчина на верхній полиці над хлопцем невдоволено поморщилась, мовляв, смердить, повернулася лицем до стіни, уткнула носа в смартфон. Хлопець поклав під голову наплічник і, не знімаючи берців, ліг відпочивати. Він швидко заснув. Мої дівчатка покрутилися біля мене, обліпили мене з двох боків і поснули, поклавши голови мені на груди. Юнакові щось наснилося, і він почав скрикувати уві сні. Дівчина заглянула вниз, пхикнула й відвернулася. Хлопець спав, час від часу скрикував, махав руками. Я знала чому. Його сон — продовження жорстокої реальності, того пекла, у якому йому вдалося вижити. Я також бачу важкі сни, коли поруч вибухи й загиблі побратими. Уже не раз сама прокидалася від власного крику в холодному поті. Коли скінчиться війна, то нам іще довго будуть снитися її жахіття, можливо, навіть усе життя…
У селищі ми швидко знайшли будинок, де мали жити мої діти. Великий дім, просторе подвір’я, на ньому дитячий майданчик, де пісочниця, гойдалки, спортивні спорудження. Нам назустріч вийшла жінка років сорока, висока, худенька, спитала, чи ми до них.
— А ви звідки? — поцікавилася вона, запрошуючи пройти.
— З Луганська.
Мені здалося, що вона подивилася на мене з осудом і недовірою, і я вже пошкодувала, що згодилася віддати їй на виховання дітей, не познайомившись заздалегідь. Ми пройшли у вітальню, і моя Маринка сказала:
— Ми до вас у гості! Ось що в мене є!
І дівчинка показала їй фенічку. Обличчя жінки пом’якшилось і вже не здавалося мені таким невдоволеним. Поки діти знайомилися між собою, я розповіла жінці, чому маю залишити дітей.
— І ви воювали? Це ж так небезпечно! — сплеснула вона руками.
Після цього ми швидко знайшли спільну мову. Розмістили дітей і почали готувати вбрання та портфель для Лізи. Наступного дня ми з Маринкою повели Лізу до школи. На Лізиній голові красувався величезний білий бант, який я сама їй пов’язала. Коли вона повернулася зі школи, то одразу попросила його зняти з волосся.
— Я більше не хочу носити бантики! — категорично заявила Ліза, чим мене розсмішила.
— Чому?!
— Він мені так надавив, що шкіра на голові болить! — сказала вона.
— Ти схожа на мене! — сказала я й розповіла, що також ненавиділа бантики.
Потрібно було серйозно поговорити з дівчатками та пояснити, що я маю їх покинути. Вирішили, що зробимо це всі гуртом за вечерею. У мене серце краялося, коли довелося почати таку важку розмову.
— Дівчатка, вам тут подобається? — почала я здалеку.
— Так! У нас своя окрема кімната! — сказала Ліза.
— А в школі тобі сподобалось? — запитала я доньку.
— Гадаю, що так!
— Мамі потрібно повертатися на роботу, — сказала я, і двоє пар рідних оченят зупинилися на мені. — Якщо я не повернуся, то мене виженуть, і тоді в нас не буде грошей.
— А ти скоро повернешся? — сумно спитала Маринка.
— Звичайно!
— Ти тільки недовго працюй. Добре?
— Домовились! — видихнула я полегшено. — А ви обіцяйте мені не сваритися, допомагати одна одній і не бешкетувати.
— Домовились! — сказала Маринка.
ОСІНЬ 2014 РОКУ
Мені часто телефонує Антон. Він почувається винним у тому, що саме йому довелося принести мені сумну звістку.
— Скажи мені, що я бовдур, — сказав він сьогодні по телефону. — Мені потрібно було змовчати.
— Не картай себе, ти ні в чому не винний, — укотре повторив я йому. — Хтось мав це сказати врешті-решт.
— І все одно почуваюся гівном.
— Розкажи краще, що нового у вас, — попросив я друга.
— Нічого. Якось сумно. Серед простих вояків уперто ширяться чутки про те, що наше керівництво при відступі із Сєвєродонецька в Первомайку отримало за це чималеньку суму.
— Не зрозумів. Хто саме?
— Командири козацького війська, не ми ж.
— А хто заплатив?
— По-різному кажуть, нібито місцеві багачі, щоб не було руйнувань їхніх підприємств та маєтків. Як ти, Женько, гадаєш, це зрада?
— Напевно, що так. Виходить, що могли б утримати підконтрольні їм міста, але продалися за гроші.
— Вони отримали кошти, а ми воюємо за ідею. Так в один день прокинемось, а вже й Первомайка буде продана. За що наші хлопці голови поклали? Гидко на душі, аж нудить. І так шкода, що вас нема поруч.
Настрій в Антона був явно не оптимістичний. Я сказав, що потрібно почекати, трохи потерпіти — і життя все розставить на свої місця. Це були пусті фрази, які навряд чи могли заспокоїти або додати оптимізму. Ми їх повторювали один одному, хоча насправді не вірили, що незабаром усе проясниться. Навпаки, що далі, то ставало все більш заплутаним, немов павук нас обмотував липкою павутиною.