Я намагався впоратися з депресією, яка всі дні тримала мене у своїх цупких обіймах. З Юрком зустрічалися частіше, ніж зазвичай. Я знав, що він намагається допомогти мені впоратися з апатією, і щиро був йому вдячний за те, що не говорив недієве «Тримай себе в руках» або «Все буде добре». Він намагався бути поруч у важку для мене хвилину, розповідав про свою службу, згадував дитинство, тягнув мене в кафе або прогулятися містом. Загалом він робив усе, щоб відволікти мене від сумних думок. З Юрком було просто, невимушено й спокійно, але я залишався сам — і знову сум огортав мене своїм саваном. Я знав, що в стані горя є моменти, які потрібно якось пережити, але вони чомусь були розтягнуті в часі, і дні здавалися довшими, ніж зазвичай, а ночі — безмежними. Я не хотів, щоб мене шкодували й щоб я сам умивався слізьми жалості до себе. Хотілося, щоби швидше минав час, у якому я мав навчитися жити з усвідомленням того, що моєї коханої вже немає на цій землі, а час розтягувався й ставав безмежним…
Я поверталася в «Айдар» із думками про дівчаток. То картала себе, що погана мати й покинула їх на чужих людей, то думала про те, що не пробачила б собі, якби не повернулася до своїх побратимів і вважала б себе зрадницею, яка втекла від них у важку хвилину. Везла невеличкі подарунки тим, із ким уже встигла зблизитися, а коли приїхала в батальйон у Щастя, то забула про них, приголомшена сумною новиною. Поблизу Щастя айдарівці потрапили в засідку і їх підло розстріляли.
— Як це сталося? — спитала я Надію.
— Поверталися наші хлопці, під’їхали до блокпоста, де мали б бути ЗСУшники, там навіть наш прапор був, а там уже сєпари, — неохоче розповіла жінка. — Одразу відкрили вогонь — і… усе. Прикро до безмежності, що це сталося перед тим, як оголосили про перемир’я.
Більше нікого ні про що не розпитувала, бо тільки й розмов про загибель товаришів. Почула, що йдуть перемовини з бойовиками, щоб забрати тіла, але поки безрезультатно. Усі айдарівці ходили похмурі та знервовані. Стояла спека, і ми розуміли, що потрібно негайно забрати тіла побратимів. Скільки їх, достеменно ніхто не знав, серед загиблих були айдарівці й бійці 80-ї бригади, а знали тільки окремі прізвища загиблих. Лише за кілька днів отримали добро від бойовиків, і наші почали збиратися їхати по тіла.
— Я також поїду з вами, — сказала я.
— Там лише тебе не вистачало, — рубонув мені хтось із хлопців неприязно, закидаючи в кузов вантажівки лопати.
— Нема чого там жінкам робити, — додав інший чоловік.
— Я не лише жінка, я медпрацівник, — чітко й наполегливо промовила я. — Можливо, там є поранені, тож я зможу надати першу медичну допомогу.
— Сідай! — махнув мені рукою чоловік, аби лише не діставала його.
…Я брала участь у бойових діях, коли попереду був ворог, він був живий і небезпечний, і я жодного разу не спасувала й не розгубилася. Уперше я стояла розгублена не серед живих, а серед мертвих. Повсюди останки людських тіл, обвуглених, роздутих, скривавлених і спалених. Шукати поранених мені не довелося, бо лише одиниці трупів мали всі частини тіла, та й ті були спалені ворогом. Понівечені, розірвані на шматки тіла, розкидані навсібіч. Відірвані руки, ноги, голови — усе спалене, на розпеченому асфальті частини тіл, що розпливлися, і гудіння великих мух, ніби вирвався на волю бджолиний рій. Хлопці також кілька хвилин стояли серед цього жахіття, не знаючи, з чого починати і як скласти докупи розірвані тіла. Серед нас не було спеціалістів, які б займалися цим раніше, тож ми мовчали, і спазми стискали горло.
— Давайте збирати, — прозвучав глухий чоловічий голос, пробиваючись крізь гудіння мух.
І ми збирали те, що лишилося від наших побратимів, згрібали, зчищали з асфальту залишки їхніх тіл, піднімали руки, ноги в черевиках, відірвані голови, намагаючись скласти частини тіл, які мали належати одній людині, в один мішок.
— Нелюди! Навіщо було спалювати тіла?! — промовила я, не стримавши лють, і посилала на ворогів усі прокльони, що знала.
— Бо для них «Айдар» — найстрашніше слово, що вони знають, — відповів чоловік. — Вони й трупів наших бояться.
— «Айдар» ще їм довго буде снитись у страшних снах, — додав інший.
— Вони ще отримають від нас! Горітиме в них земля під ногами!