— Не треба, мамо.
— Вибач, синку. Я тобі привезла домашні пиріжки з картоплею й смаженою цибулею! Хочеш? — питає вона веселим голосом.
— Хочу! — відповідаю таким же тоном. — Скучив за ними знаєш як!
Щойно поговорила з Лізою. Як добре, що в неї є мобільник! Донечка хвалилася своїми першими успіхами в навчанні, розповідала про нових подружок, а потім дала слухавку молодшій.
— Мамо, тобі ще довго працювати на роботі? — поцікавилася вона.
— Сонечко, як ти там? Тебе не ображають? — спитала одразу, щоб уникнути незручного запитання.
Маринка розповідає про свою виховательку й хлопчика, який у дитсадку насипав їй піску у волосся. Такі вагомі дитячі проблеми!
Тільки поговорила з дітьми, як підійшла чимось не на жарт схвильована Надія.
— Щойно телефонував один з айдарівців, що лікується після контузії в старобільській лікарні, — сказала вона одразу. — Уявляєш, наші хлопці, яких розстріляли на початку вересня під Щастям, і досі в морзі.
— Їх не поховали?!
— Останки наших героїв лежать у морзі без морозильників — і ось тим усім дихали працівники моргу, а зараз хочуть поховати в одній братській могилі.
— Як? Не ідентифікувавши? У них же є рідні! — обурилась я.
— Я взагалі в шоці. Коли таке розповів мені айдарівець, який випадково почув цю розмову в лікарні, я думала, що впаду на місці! Уважала, що хлопців уже давно поховали як годиться, а вони й досі там, нікому не потрібні. Рідні, напевно, там сходять із розуму, чекаючи будь-якої звістки від них, і не знають, що таке людська байдужість.
Надія нервово ходила туди-сюди, палила одну цигарку за одною.
— Потрібно з цим щось робити, — сказала я.
— Ти поїдеш зі мною в Старобільськ?
— Могла б не питати, — відповіла я.
… Те, що ми побачили в морзі, було набагато страшнішим за те, що я бачила, коли загинули ці хлопці. Спека, нема морозильної камери, тож ті рештки тіл, які ми так ретельно збирали, згрібали до крихти з асфальту, стали їжею для черв’яків. З мішків стікала тягуча жижа, перетворюючи людські тіла на смердючу масу.
— Що ми могли вдіяти? — виправдовуючись, сказала медпрацівник.
— Була б моя воля, я знаю, що зробила б! — зле кинула Надія, вийшовши з приміщення.
— Що б ви зробили?
— Я б вас за таке розстріляла на місці! Задоволені, що серед тих хлопців нема вашого сина?! Чи тому, що ваша донька може спокійно гуляти містом? — уже не говорила — кричала Надія. — Так ось, завдяки цим хлопцям ви тут спите спокійно, жерете досита, тут не стріляють — і добре? А їм як там?! — Надія вказала пальцем на двері. — Як їхнім матерям? Дружинам?! Знаєте що? У вас нема серця! Ви не жінка! Якась фашистка!
— Я… Я… А що я? — белькотіла перелякано жінка. — Що мені робити?
— Узяти матеріал для визначення ДНК, — трохи охолола Надія. — Про решту я сама подбаю.
— Звичайно! Я все зроблю! — кліпала очицями жінка.
— І негайно! — наказала Надія.
— Усе зроблю! Зараз же!
Спочатку ми з Надією з’ясували, скільки тіл у морзі. Їх було двадцять сім. Стільки ж номерів ми замовили для друку в трьох екземплярах.
— Один номерок прикріпимо на мішок, один покладемо всередину, а один закріпимо на хресті, — пояснила Надія й додала: — Потрібно зробити ще один запасний, так, про всяк випадок, — і замовила двадцять восьмий номер.
Потім ми об’їздили всі пункти ритуальних послуг, але знайти таку кількість трун одразу було неможливо в маленькому містечку.
— Може, кинути клич у соцмережі? — запропонувала я.
Надія мою ідею схвалила. Вона просила небайдужих людей, волонтерів закупити труни й надіслати «Новою поштою» в Старобільськ.
Потрібно було викопати могили, щоб поховати хлопців не в одній братській, а кожного окремо, бо згодом родичі можуть захотіти перепоховати своїх рідних. Ми збирали небайдужих людей копати могили. Приходили і чоловіки, і жінки, і навіть діти. Копали під пекучим сонцем одну за одною в один ряд не один день. Мені здавалося, що Надія ніколи не була такою стомленою та виснаженою, але щодня вона знаходила в собі нові сили, щоб довести розпочату справу до кінця. Вона домовилась зі священиком, щоб він відспівав покійних.
— Де буде прощання? — спитала я її.
— Елю, яке прощання? Поховаємо на кладовищі, прийдуть ті, хто вважатиме за потрібне, — сказала стомлено Надія.
— Потрібно виставити труни в центрі міста, десь на площі, щоб кожен знав, що це не просто хлопці, це герої, які загинули за них також! — наполягала я. — Не можна тихо-мирно поховати — і все! Розумієш, Надю, це потрібно для історії!