— А якщо нас приєднають до Росії, то також буде непогано, — міркує Антон.
— Донбас в Україні ніхто не бере до уваги, то вже краще бути з братньою Росією, ніж під пресом Києва, — підтримує його Юра.
— Донбас буде вільний і процвітаючий, — кажу я. — Не знаю, коли це станеться, але впевнений, що тут не буде й ноги правосєків.
Випиті два півлітрові стакани пива дають про себе знати поштовхом у сечовий міхур. Я йду шукати кущі, знаходжу їх і дзюрю. Вийшов на берег, де неподалік невеличка дерев’яна кладка. З нею в мене пов’язані особисті спогади. Колись із батьком ми ходили сюди рибалити. Батько брав вудочки й два відра, собі — велике, мені — дитяче пластмасове. Я сидів поруч із ним на кладці й зі справжньою вудкою в руці почувався майже дорослим. Я любив свого батька, як люблять усі хлопчики. Він був турботливим і добрим до мене, хоча вільного часу мав обмаль. У той час мама працювала за фахом учителькою в школі, батько — головним інженером на одному із заводів міста. Він часто їздив у відрядження до столиці, а коли мені виповнилося вісім років, у родині почало відбуватися щось мені не зрозуміле. Мама нишком плакала, а коли батько повертався з Києва, вони сварилися. Не при мені, але я й так усе чув і лише не розумів, чому в наших стінах, де завжди було тихо й затишно, раптом з’явилися сварки. Я помітив, як батько часто подовгу дивиться на мене сумними очима. Тоді я підходив до нього, обіймав за шию й говорив, що люблю його. Батько пішов від нас, коли мені не було ще й дев’яти років. Уже пізніше я дізнався, що в столиці він знайшов собі іншу жінку. Мати не подавала на аліменти, бо була горда.
— Мені нічого від тебе не потрібно, — сказала вона йому, коли батько забирав свої речі. — Але в тебе є син, і ти мусиш йому допомагати.
Років зо два по тому батько приїжджав до Первомайки тричі на рік, забирав мене, ми разом гуляли, рибалили, і я міг просити купити що завгодно. Потім він приїхав раз за рік, а пізніше взагалі вже не з’являвся в моєму житті. Мати, зрозумівши, що більше матеріальної допомоги чекати не варто, покинула вчителювання, вивчилася на маляра-штукатура й пішла працювати на будівництво. Кілька років тому вона вийшла на пенсію. Друзі пожартували, що в юного хлопця мама вже пенсіонерка, я не образився, просто пояснив, що я пізня дитина, мама мене народила, коли їй було за тридцять.
Я чекав на батька. Довго чекав. Дитяче чекання має інші виміри, ніж у дорослих. З роками бажання його побачити, зустрітися з ним зростало, але паралельно з цим почала рости ненависть до нього, до батьківської байдужості. Багато років я його не бачив, а коли дивився репортаж про події на Майдані, побачив. Серед величезного натовпу я впізнав батька. Він був там! Я ненавидів його та любив, як раніше, як у тому дитинстві, де хлопчик ріс без батьківської любові.
Повертаюся зі зміни додому. Відпрацювала добу в госпіталі ветеранів війни. Мої однокурсниці дивуються, як може подобатися робота в такому закладі, де лише немічні старенькі. Не можу пояснити, але мені справді до душі моя робота. Старі люди схожі на дітей. Вони беззахисні, їм багато не треба, головне — увага й душевне тепло. Уже давно зробила висновок: що ближче людина до порогу вічності, то добрішою вона стає. Змінюються навіть ті, хто поїдом їв нелюбих невісток або сварився з власними дітьми. І це відбувається в них на рівні підсвідомості, а не заплановано. Можливо, у той час, який їм залишила доля, вони хочуть спокутувати свої земні гріхи й натомість отримати частину любові, котру не встигли відчути за сварками й життєвими буднями? Саме тим, яким лишилося мало, я дарую усмішки, обіймаю, як донька, і скрашую їхні будні.