Побут, зарплатня, новий одяг, житло — усе це відійшло на другий план і здається таким незначним, не вартим особливої уваги, хоча є невід’ємною частиною нашого життя. Мирного. Якби все це можна було обміняти на закінчення війни, обміняла б без вагань. Але це можна усвідомити лише тут, коли радієш просто пережитому дню без обстрілів та смертей. Там, куди не дійшла війна, люди не завжди це розуміють. Якось мені телефонувала знайома, з якою ми навчалися в одній групі. Вона мешкає в Києві й не знала, де я зараз перебуваю. Коли дізналася, то першим запитанням було: «Чому ти там? Є чоловіки, яких мобілізували на службу». Шкода було свого часу, щоб щось їй доводити. Це я зрозуміла після вислову одногрупниці про те, що вона взагалі не дивиться новин, «щоб не расстраіваться». Звичайно, так легше жити. Не дивитися новин, не знати, скільки загинуло захисників її ж мирного життя; я вже мовчу про те, що такі повідомлення стали сухою статистикою, хоча це кількість не дерев’яних колод, а людських життів. Ніколи більше не буду телефонувати такій «подрузі» — навіщо людину «расстраівать»? Нехай живе спокійним життям, байдужим до смертей тих, хто віддав своє життя й заради неї також. У кожного своє розуміння щастя. На війні воно майже однакове в усіх. Це мир, звільнення рідної землі від ворога й повернення додому.
Я стомлена фізично, морально виснажена. Мені шкода маму та батька, убитих горем, я безмежно скучила за своїми крихітками, і мені не вистачає Солі. Кажуть, що музика кличе янголів, то чому ж чарівні звуки Солиної скрипки не покликали їх, щоб уберегти дівчину? Мені важко, але я ніколи не зізнаюся перед своїми побратимами.
Потрібно набратися сил. Відкриваю банку тушонки, ножем набираю м’ясо з неї, без апетиту жую, відламуючи шматочки хліба. Хлопці вже заварили чай, прошу їх насипати більше цукру — чомусь не вистачає солодкого. Підкріпившись, забираю зброю і йду в намет. Потрібно поспати, а поки засну, буду думати про моїх пташеняток. Вони надають мені сили й витримки.
Що таке один день у житі людини? Він може минути буденно й непомітно, а може стати фатальним. За один день можна розчаруватись у тому, у що свято вірив, можна народитися чи померти, зневіритися чи знайти самого себе.
Я втратив кохану, найкращого друга, не мав змоги повернутись у рідне місто. Я ніби стояв на розпутті, коли зусібіч дороги й не знаєш, яку з них обрати. Я руйнувався з кожним прожитим днем, потроху й непомітно, як руйнуються покинуті господарями будинки. Для сторонніх здається, що вони обростають бур’янами, насправді ж — сумом. Деякий час вони ще тримаються й живуть теплими спогадами про щасливе минуле, коли їхні стіни зігрівали теплом мешканців. Із часом стіни холонуть, бо з хати вивітрюється тепло людських душ, і сумно осідають до землі, хиляться набік, вікна-очі німим поглядом здивовано споглядають перехожих, які проходять повз. І так буде, аж поки весь будинок не нахилиться до землі, а згодом зрівняється з нею.
Мені потрібен був тайм-аут, щоб зібратися з думками й закапсулювати свій біль і зневіру. На щастя, привезли спиляні дерева для опалення приміщення, тож покликали мене на допомогу, і я охоче погодився. Дерева були розпиляні на частини, потрібно їх розвантажити, а потім уже рубати. Працював я недовго: одна з колод відскочила та зрикошетила мені в ногу, саме туди, де було поранення.
Лікар оглянув ногу й похитав головою. Він чимось обробив місце удару, де утворилася велика синюшна гематома, і дав направлення у фізкабінет. Усю ніч боліла травмована нога, а ще більше — душа, яка заблукала в темряві, осліпла й не бачила виходу туди, де світло. У те, що саме життя все збалансує, я вже стовідсотково не вірив.
Я прокинувся за звичкою рано. Годинник на стіні показував п’яту ранку. У квартирі тиша, до якої я ніяк не звикну. Минув майже рік, як від мене пішла дружина. Тринадцятилітній син Тарас не захотів залишатися зі мною й поїхав із нею до Ростова. Відтоді я не прокидаюся від брязкотіння посуду на кухні, не чую запаху смаженої картоплі. Моє житло поступово перетворюється на типове холостяцьке, і єдиною відмінністю є те, що в мене ідеальний порядок.