Не можу довго ніжитись у ліжку, хоча є така можливість, за звичкою різко підводжуся, спираюся на ногу — і пронизує біль у лівому коліні. Шкандибаю на кухню, ставлю чайник на плиту. За кілька хвилин буде холостяцький сніданок: кава й бутерброд із ковбасою. Знову почало мучити травмоване коліно, а точніше — поранене, яке колись спіймало кулю при затриманні. Лікарі радять замінити розтрощений колінний суглоб на штучний. Напевно, так і зробив би, якби не підломила мене зрада дружини. Я налив окропу в чашку, де на дні вже був розчинний «Нескафе», додав цукру, шматок хліба накрив тонкою скибочкою вареної ковбаси. Мені майже сорок років, із них усе свідоме життя віддав службі в СБУ, дослужився до майора. Можливо, я зірок із неба не хапав, але працював із чистою совістю. Моя вроджена інтуїція ніколи не підводила на службі, а в сімейному житті не спрацювала. Півтора року тому дружина поїхала на зустріч випускників у Ростов до сестри, і я не відчув тоді нічого. Вона повернулася за кілька днів радісна й занадто збуджена, але моя інтуїція нічого мені не підказала. Вона почала часто їздити до сестри, навіть занадто часто, і я не надавав тому значення. Робота, робота й ще раз робота. Вона поглинала мене цілком, до останку, настільки, що я не помічав, як дружина почала приділяти своїй зовнішності більше уваги, оновлювала гардероб і почала уникати близькості. Майор, який розкрив стільки злочинів, був сліпим до того, що коїться в його родині. Зараз я аналізую той час і ловлю себе на думці, що сам себе обманював, заплющуючи очі на те, що відбувалося, не хотів помічати її зради й вірити в неї — так було простіше й легше. Рік тому вона назавжди мене покинула. Син поїхав із нею, і я його не засуджую за такий вибір. Мене ніколи не було вдома вдень, навіть уночі я не завжди був із ними. Я поставив на перше місце службу, на друге — родину й поплатився за це.
Коли мені запропонували піти на службу в ЛНР, я написав заяву про звільнення. Причину вказав поважну — здоров’я, навіть показав картку з рекомендацією лікаря прооперувати хворий колінний суглоб. Для підтвердження цього довелося дістати паличку й прийти з нею, сильно кульгаючи. Насправді ж я залишився для роботи під прикриттям в окупованому Луганську. З того дня я почав жити новим життям, пристосовуючись до звичайних містян, щоб не видати себе необережним словом. Це було нелегко — вивернути своє мислення навиворіт.
Кілька днів тому у фізкабінеті я приймав процедури поруч з одним чоловіком. Ми познайомились. Анатолієві Андрійовичу років сорок, він кремезний, широкоплечий, хоча й худорлявої статури. Він місцевий, усе життя прожив у Луганську. Також чоловік зізнався, що переживає особисту трагедію: його зрадила дружина й поїхала в Росію, забравши із собою сина. Не знаю чому, але я в ньому побачив хорошу людину й цікавого співрозмовника. Лежачи на кушетках, ми з ним стиха проговорили всі відведені нам на процедури п’ятнадцять хвилин. Якось він мене запитав, чому я сумний.
— Чому ви так вирішили? — запитав я. — Дуже помітно?
— Так, помітно. На вашому обличчі печаль утрати.
— Так і є. Спочатку я втратив кохану дівчину, а нещодавно — найкращого друга.
Анатолій Андрійович не став допитуватися, як це сталось і чому, він запропонував після лікарні піти прогулятися. Осінь усе ще балувала погожими днями, тож я погодився, тим паче, що не міг бути на самоті.
Ми йшли алеєю в невеличкому сквері, обоє з паличками й кульгаючи. Жовте, помаранчеве, золотаве листя приємно й спокійно шурхотіло під ногами. Небо було чисте, глибоке, зовсім не схоже на низьке й темне осіннє.
— Ще трохи нас побалує осінь, і посіє дощем. Женю, ви любите осінь? — запитав мене Анатолій Андрійович.
— Я люблю весну.
— Чому?
І я почав розповідати малознайомій людині про весняні квітучі степи Донбасу, які я обожнюю. Також розказав Анатолієві Андрійовичу про Любу, її загибель, про те, як був у складі Донського козацтва, мріяв про краще майбутнє, а натомість оголошений ворогом. Не знати чому я розказав чоловікові, як загинув Юрко й про свої вагання.
— Я не знаю сам, навіщо вам усе це розповідаю, — сказав йому. — Моя душа стомлена, виснажена ваганнями, сумнівами й роздумами. Я заплутався, і мені потрібно було виговоритися, інакше я збожеволів би. У мене тут не лишилося надійних друзів, і я вдячний вам.
— За що? — спитав він.
— За те, що терпляче вислухали.
— Женю, запам’ятай, — сказав він мені, подивившись прямо в очі. — Завжди знайдеться людина, готова тебе вислухати.