— Я розчарований у людях і в тому, що коїться навколо. Свої вбивають своїх, грабують, росіяни прийшли на допомогу, а натомість також нас грабують, — продовжив я розмову. — Більше того, їхні офіцери нас принижують. Нещодавно одного з наших російський офіцер змусив мити туалет лише за те, що не сподобалось, як на нього подивились.
— Ти також особисто стикався зі свавіллям росіян?
Я розповів про Козиря, його незрозумілу неприязнь до мене та приниження. Анатолій Андрійович уважно вислухав і промовчав.
— Як далі жити? Я не знаю, — зітхнувши, промовив я.
— Женю, ми іноді поспішаємо, кудись біжимо, не встигаємо й знову набираємо темп, — сказав він після паузи. — Іноді людині потрібно зупинитися, постояти, передихнути, огледітися, відпочити, подумати.
— Для чого?
— Щоб краще й чіткіше окреслити свій курс уперед.
— У мене таке враження, що я на зупинці, куди не ходить транспорт.
— Рано чи пізно кожен пасажир дочекається свого транспорту, — усміхнувся він.
— Ми ще зустрінемося? Зможемо поговорити?
Я з надією подивився на чоловіка. Якщо він відмовиться, я лишуся знову сам на сам зі своїми невтішними думками, і вони мене поступово загризуть.
— Звичайно! — відповів він.
Женя хороший, красивий і щирий хлопець, який заплутався й не знає, як вибратися з того бруду, у який влип. Мені його щиро шкода. Юний, амбітний, він вважав, що робить усе заради кращого майбутнього своєї землі, але обрав не той шлях. Здається, він це вже й сам зрозумів, але все ще не може в цьому зізнатися навіть самому собі. Він якось обмовився, що цікавився історією, але я одразу впіймав його на тому, що Женя читав перекручені сторінки. Нещодавно я приніс у фізкабінет невеличку брошуру про Степана Бандеру. Для цього мені довелося сховати її обкладинку в стару газету. Поки ми лежали на кушетках, він устиг дещо прочитати. Коли ми вийшли надвір, Женя сказав:
— Дякую. Ви відкрили мені очі на речі, про які я навіть не здогадувався.
Того дня ми з ним говорили на історичні теми. Він був схожий на допитливого учня, який хоче одразу все пізнати й запам’ятати. Ми проговорили з ним годин зо п’ять, і Женя відволікся від свого горя, ставив безліч запитань після кожної моєї розповіді.
Не знаю чому, але я відчуваю до цього юнака якусь особливу довіру, навіть більше. Кілька разів ловив себе на думці, що мені кортить назвати його сином. Так, саме щось батьківське я відчув до нього настільки, що хотілось обняти за плечі й просто сказати:
— Ходімо додому, синку! Ми будемо разом, і нам стане легше.
Я не мав права дати волю почуттям. За багато років виробилася звичка контролювати кожен свій крок і кожне слово. Я був на службі, неофіційній, але мої завдання були навіть вагомішими, ніж тоді, коли працював у СБУ.
Я дізнався, де саме служить Женя. Він служив в охороні помічником начальника караулу саме там, де тримали ув’язненими двох наших людей. Я не ставив за мету зблизитися з ним для того, щоб потім використати Женю для звільнення полонених. Усе вийшло випадково. Навіть зараз я намагався знайти інші шляхи для їхнього звільнення, але марно. Мені дуже не хотілося вплутувати в цю справу Женю, не хотів ризикувати його життям, але, напевно, справедливе твердження, що немає випадкових зустрічей. Женя ще не здогадується, ким я був раніше, тому не знаю, як він зреагує, коли дізнається правду, але інтуїція мені підказує, що він пішов би на співпрацю.
На роздуми в мене лишається дуже мало часу — за кілька днів полонених мають розстріляти.
Хлопці фотографуються на мобільники, скидають одне одному світлини на пам’ять. Саме зараз чомусь зрозуміла тих чоловіків, які служили в армії й потім усе життя згадують і добре пам’ятають імена та прізвища своїх товаришів по службі. Мій тато й досі всіх пам’ятає, береже свій дембельський фотоальбом і завжди так радіє зустрічі з кимось із них, ніби зустрів близького родича, якого давно не бачив. Армійська дружба для них цінна тим, що вони були певний час в одній команді, разом проходили певні випробування. Так було в мирний час. А нині на нас щомиті чатує небезпека. Ми усвідомлюємо, що зараз розмовляємо, травимо анекдоти, сваримося, чистимо зброю чи потайки від керівництва потягнемо по сто грамів — і все це може стати останнім спогадом про того, хто щойно був поруч. Один снаряд чи маленька підла куля ворожого снайпера може все це вмить обірвати. І ми цінуємо кожну маленьку мить життя на цій землі. Знаємо, що той, із ким щойно посварився за нові шкарпетки, отримані від волонтерів, може без вагань прикрити тебе своїм тілом від кулі.