Ми знову втратили побратима, молодого, гарного, ще не одруженого. І кожна така втрата — суцільний біль, відчуття, що лишився не просто товариша, а рідної людини. І цей біль не минеться з роками. Як незагойна рана, він буде завжди кровоточити. Коли ти відпочиватимеш із ріднею, пам’ятатимеш того, хто вже не матиме родини й відпочинку на березі моря. Коли ти лягатимеш спати в м’яке ліжко, будеш мимоволі думати про того, кому ліжком стала труна. Ти зустрічатимеш ранок і згадуватимеш того, чиї очі заплющені навіки, і красу народження нового дня ти маєш бачити і його очима.
Буденне життя відволікатиме від таких думок, але ненадовго. Якщо забудеш когось, він прийде до тебе в снах.
Загиблі побратими спочивають у різних куточках країни, і ти не завжди зможеш приїхати на їхні могили. Та й узагалі чи зможеш? Але поки живе людина, її пам’ять не вмирає, і душевний біль вагоміший, ніж квіти на місці поховання. Побратим — це набагато цінніше, ніж армійська дружба в мирний час.
Анатолій Андрійович зізнався, що він — СБУшник. Це було настільки несподівано, що я на мить онімів.
— Оце так поворот! — промовив я й почухав потилицю.
— Я вас, Женю, налякав? — спитав він.
— Ні, просто несподівано якось.
— Іноді люди здаються нам не такими, якими є насправді, — усміхнувся він. — Ось ви, Женю, наприклад.
— А я що? На мені форма, тож одразу видно, хто я є.
— Так, на вас камуфляж, раніше була козацька папаха, іще раніше — цивільний одяг. Що спільного між цими трьома періодами вашого життя?
— Це ніби три різні життя.
— Гаразд. І яке з них ваше? Що в ньому? І хто?
— Моє життя? — я задумався. — Справжній я там, у рідній Первомайці, поруч із друзями, разом із коханою, у квартирі матері. Зі мною рідна земля, степи, небо над ними, шахти. То все моє й справжнє.
— А зараз де ви справжній?
— Колишнього мене вже немає, майбутнього… Я його не бачу.
Анатолій Андрійович уважно подивився на мене й сказав:
— Женю, ви б хотіли щось змінити у своєму житті?
— Багато чого хочу, але є речі, які вже ніколи не зміниш.
— Я б вам радив вибратися з лайна, у яке ви вляпались, узяти час на роздуми.
— Як це зробити?
— Можна поїхати в Росію. В Україну вам зараз не можна, у рідне місто — також, залишатися тут теж не раджу. Я не бажаю вам зла, юначе, але бачу, що ви не маєте спокою, стривожені та розчаровані. Повірте мені, ніякої процвітаючої республіки тут ніколи не буде, і що більше ви будете в неї вірити, то більшим буде розчарування. Тому їдьте в Росію, попрацюйте десь, визначтеся, що вам потрібно й чого прагнете. Просто не тримайтеся за минуле, відпустіть його, поживіть сьогоденням, — порадив чоловік. — І доки не з’являться суттєві плани на майбутнє, не вигадуйте їх і поки що нічого не будуйте.
Я сидів поруч із ним на лавці та спостерігав, як вітер один за одним зриває листочки з клена. Одні листочки без супротиву піддаються подиху вітру, зриваються, падають людям під ноги, і вони їх топчуть, змішуючи з брудом. Інші чинять шалений спротив вітру, тріпочуть, трусяться зі страху, але чіпко тримаються на гілці, і вітер залишає їх у спокої. «Листочки як люди, — подумав я, — такі різні».
Анатолій Андрійович мав рацію. Виїхати в Росію — наразі єдиний мій вихід, але куди і з чим? Я не мав грошей навіть на дорогу, а потрібно ще знайти роботу, житло, і на це потрібні кошти.
— Я можу вам допомогти, — ніби прочитавши мої думки, сказав Анатолій Андрійович. — Проте в мене буде до вас одне прохання, навіть пропозиція.
— Я зроблю для вас усе, що попросите, — відповів я й додав: — Тільки прошу вас, звертайтеся до мене на «ти».
— Гаразд. Потрібно звільнити двох полонених, яких утримують бойовики, — сказав він напряму. — Це наші люди, і якщо не звільнити, їх незабаром розстріляють. Вони багато чого зробили для України, настав час допомогти їм звільнитися.
— Не боїтеся, що я вас здам?
— Не здаси, — упевнено сказав чоловік.
— Чому ви так вважаєте?
— Підказала інтуїція, — усміхнувся він.
— Але… Я б залюбки, але це не можливо! Мене одразу ж розстріляють!
— У мене є план, — сказав він, — як їх звільнити, і щоб ти не постраждав. Зробимо справу — і кожен із нас піде своїм шляхом. Ти виїдеш до Росії, а мені в інший бік.
Години зо дві ми обговорювали план дій. Було ризиковано, але мені вже не було чого втрачати — усе, що мав цінне, я вже втратив.