Я довірився Євгенові, сказав, що підказала інтуїція, і це була правда. Знайти інший шлях порятунку двох молодих людей, які передавали координати пересування та дані про кількість воєнної техніки, фотографували об’єкти й відправляли СМСками, я не зміг. Обоє вони працювали незалежно одне від одного на ГУР і випадково «погоріли» в один день. Так склалося, що один із них утратив пильність, і, коли знімав на мобільник рух військової ворожої техніки, його помітили, затримали, перевірили мобільний телефон і викрили нацика. Інша людина попалася тоді, коли з-за рогу будинку фотографувала на мобільник новий блокпост. Ззаду підійшов ополченець, скрутив руки, подивився фото на телефоні й заарештував.
Агенти доповіли, де перебувають затримані, також ми вже знали, що їх жорстоко катували й мали намір розстріляти. Ані судів, ані вироків, розстріл — і все. У доповіді керівництву я висловив думку про порятунок затриманих. За добу отримав відмову, бо це тягло за собою мій вихід. Я знову попросив про порятунок двох наших людей, які так багато зробили для країни, але дуже мало прожили на цьому світі.
«Розробіть план, і ми його розглянемо», — отримав я повідомлення.
У мене виник план порятунку випадково, коли я був із Женею на фізпроцедурах. Потрібно було лише отримати його згоду. Коли хлопець почув про те, що можна покинути службу й виїхати з ЛНР, він майже одразу погодився. Я його не дурив, справді щиро бажав знайти своє місце, бо знав, що воно деінде, але не в лавах бойовиків. Справді, хлопець непоганий, щирий і добрий. Найбільше з його розповідей вразило те, як він захоплено розповідав про степи, своє місто, про Донбас. Він щиро любив рідну землю й уважав, що робить усе, щоб життя людей покращилось. Юнак збився з дороги й зараз стоїть на розпутті. Коли я вирішив запропонувати йому виїхати до Росії, то був упевнений, що наразі цей варіант для нього буде найкращим. Йому справді потрібно вирватися з рядів ополченців, щоб усе проаналізувати й зробити висновки. Я впевнений у тому, що його можна врятувати, поки ще не пізно. У Жені ще все життя попереду, і я знаю, що він обере правильний шлях, потрібно дати йому трохи часу.
У призначений для нашої справи день я заступив на зміну зранку й мав бути на чергуванні добу. Уже звечора начальник караулу добре приклався до чарки, і це був для мене хороший знак. Кілька разів я заглядав до нього в приміщення, де на столі були розкладені шматки сала з проріззю, хліб, газована вода, а посеред цього безладу стояла літрова пляшка горілки. Я знав, що він не зупиниться, допоки пляшка не спорожніє. Він міг не випити всю горілку одразу й лягти спати. Десь опівночі я навіть надворі почув його голосне хропіння.
Підійшов до воріт і подав умовний сигнал рукою чоловікові біля чорного джипа. Автівка з МВСними номерами під’їхала до воріт. З неї вийшов Анатолій Андрійович у камуфляжній військовій формі Армії Південного Сходу, з ним — молодий чоловік, також у формі. Вони привіталися, подали документи на етапування, я їх переглянув, забрав і викликав охоронця з приміщення.
— Ось цих забирають, — сказав я, пред’явивши папери.
— Куди їх проти ночі? — позіхнув охоронець.
— Куди й інших, — сказав я, — на розстріл.
— І не спиться їм, — невдоволено пробурмотів собі під ніс охоронець і пішов усередину приміщення.
П’ять хвилин здалися вічністю. У нас усе було продумане до дрібниць, але за умови, що начальник караулу не прокинеться. Я підійшов ближче до приміщення, де він спав, — звідти долинало хропіння, схоже на роботу тракторного двигуна.
Нарешті вивели затриманих. Хлопець ішов сам, хоча все його тіло було в плямах крові, а обличчя — настільки розбите, що не видно й очей. Руки зв’язані позаду, і юнак рухався повільно, припадаючи на одну ногу. За ним ішла молода дівчина, точніше, її майже тягли під руки. Довге русяве волосся сплуталось, перемазане кров’ю, обличчя також побите, у синцях, на губах запечена кров. На дівчині було літнє платтячко, пошматоване, брудне, розірване вгорі так, що оголило одне худеньке плече. Схоже, що її ґвалтували, й не один раз — про це красномовно свідчив поділ сукенки, скривавлений і в брудних плямах. Вона була боса, і її тоненькі ніжки волочилися по асфальту, лишаючи за собою темну пляму. Коли її протягали повз мене, наші погляди зустрілися. На мене дивилися гарні великі сині очі, у яких застигли сум і безнадія. Від її погляду в мене побігли мурашки по шкірі, і я ще раз упевнився, що чиню правильно.
— Куди їх повезете? — поцікавився охоронець, посадивши полонених у машину.
— Куди й інших, — відповів Анатолій Андрійович. — На полігон в Олександрівку.