— Чому?! — здивувалася вона. — Не бійся, ніхто не дізнається, я одна тут із нашого села.
Вона так нічого й не зрозуміла, але мені було байдуже. Зробивши перерву, я знову почав зустрічатися з українкою, звичайно, що одруженою. Перший секс був успішним, після другого вона попросила грошей. Я здивовано поглянув на неї.
— Додатковий заробіток не завадить, — сказала вона. — Я ж сюди приїхала не байдикувати, а заробляти.
Я дав їй гроші й одразу перервав зв’язок.
Пізніше я зробив іще одну спробу, так, знічев’я і щоб бути таким, як усі хлопці. Валентина занадто багато уваги приділяла моїй особі, крутилася поблизу мене, стріляла в мій бік очицями. Після першого сексу вона заявила:
— Будемо з тобою займатися сексом для здоров’я.
У мене аж нутрощі перевернулися всередині, і ледь не знудило. Я не став казати їй, що секс не буває заради здоров’я, він частина кохання, а такі наші стосунки — це тваринне злигання. Від такого висновку сам собі став огидним, тим паче — Валентина. Я хотів бути, як усі, але не зміг, не хотів більше бути твариною. Люба — лише вона стоїть перед очима. У пам’яті безмежний степ, квіткова ковдра й лише ми з нею під широким небом…
Кажуть, що час лікує, але мені він чомусь дає лише недієві ліки.
П’ятнадцяте серпня. Десять місяців минуло від того злощасного дня, коли Соля пішла з дому й не повернулася. Дівчатка просять мене зателефонувати до дідуся та бабусі й хочуть почути Солин голос, а я постійно їм кажу, що Соля не має часу, вона займається музикою. Батьки вже не шукають її, але продовжують чекати й вірять, що вона жива. Мені її бракує, нашого сонечка, ясноокого, світлого й доброго, як сама музика. Я стомилася будувати здогадки та припущення, бо нічого втішного в голову не приходило, просто її чекаю, хоча надія зустріти її живою потроху догорає. Зранку я подзвонила батькам і запросила приїхати до нас у Сєвєродонецьк.
— Приїжджайте, поки дівчатка вдома, — сказала їм. — І ви побачите їх, і дітям буде радість.
Про те, що я уклала контракт на службу в ЗСУ, вони знають, тому в курсі, що я не зможу приїхати в Луганськ аж до звільнення міста. Останні кілька місяців хворіє мама. Сама вона мені не скаржилася, що нездужає, — розповів батько. Тоді я вважала, що мама просто дуже виснажена морально й фізично, але минуло кілька місяців, і стан її не поліпшився.
— Я б залюбки приїхав, — сказав мені батько на запрошення, — але мама не зможе.
— Що з нею? Так і не ходила в лікарню?
— Ходила, — якось сумно промовив батько, — обстежилась.
— І що виявили?
— Каже мені, що нічого страшного, просте виснаження організму.
— Повинні були щось призначити, може, якісь вітаміни чи що там, — кажу я.
— Та п’є якісь пігулки, не допомагають. Уже так заслабла, що й із квартири не виходить, — скаржиться батько.
— Слухайте мене, — кажу я тоном, що не приймає заперечення. — Негайно приїздіть сюди! Я сама маму повезу в лікарню, нехай її обстежать, як треба, і все з’ясуємо. Не може людина просто так заслабнути.
— Добре, — погоджується батько. — Я з нею ще раз поговорю.
Ми прощаємось і не згадуємо ім’я сестри, щоб зайвий раз не ятрити рану.
Вечір обіцяв бути звичайним. Дівчатка дивилися мультики по телевізору, а я увімкнула пральну машину й узялася за приготування їжі.
Мені потрібно було приготувати вечерю й щось на наступний день. Ліза навчилася користуватися мікрохвильовою піччю, тож я насипала їм їжу в миски й залишала в холодильнику, щоб вона могла її дістати й розігріти. Щойно почистила картоплю, як озвався мій мобільний телефон.
«Як завжди, невчасно!» — подумала я, поспіхом витираючи руки.
Номер був незнайомий, і я чомусь стривожилася.
— Я слухаю! — сказала я.
Було чути, як хтось на тому боці дихає й нічого не говорить.
— Алло, я вас слухаю, — повторила.
— Це… Еля? — почула я в слухавці, і по тілу пробігли мурашки.
— Так, це я, — відповіла я впалим голосом і сіла на стілець.
— Елю, це я, Соля.
Це був її голос! У голові зі швидкістю світу проносилися думки: «Це Соля! Ні, хтось жартує! Не може бути! Помилилися номером?»
— Алло, Елю, ти мене чуєш? — долинув до мене її голос.
— Солю, це ти? Це справді ти? — чомусь повторила я.
— Так! Це я.
— Господи! Де ти, Солечко?!
— Я в Сєвєродонецьку. А ти зараз де?
— Я? Я також тут! — закричала я. — Де ти? Назви адресу!
Соля назвала вулицю, номер будинку та квартиру. Вона мешкала на Донецькій, що за два квартали від мене.