— Солю, сонечко, чекай на мене! Я зараз буду! Я вже біжу! Ти тільки нікуди не йди! — волала я, ніби навіжена.
— Мамо, що сталося? — спитала Ліза, виглянувши з кімнати.
— Сидіть удома й нікуди не йдіть! Ясно? — крикнула я вже на ходу.
Я заскочила до Асі, сказала, що мені потрібно бігти в термінових справах, і попросила наглянути за моїми дітьми.
— Ти надовго? — запитала Ася.
— Не знаю. Якщо не повернуся, простеж, щоб діти вчасно лягли спати! — крикнула я, збігаючи вниз сходами.
— Елю! Ти в кімнатних капцях! — зауважила Ася.
— Дідько! — Я й справді була взута в тапочки. — Пусте!
Я не йшла — бігла проспектом, наштовхувалася на перехожих, перепрошувала на ходу й мчала далі. У голові стугоніло, пульсувало, серцю було мало місця в грудях, і воно стрибало, як шалене.
Я стомився, і не від важкої фізично роботи. Я стомився жити на чужині, де майже за рік перебування не став своїм — навпаки, нам постійно урізають зарплатню, і вона вже стала такою, що й на нормальне харчування не вистачає. Нещодавно заробітчан-українців узагалі почали витісняти з Підмосков’я. В основному це стосувалося тих, хто прибув із Луганщини та Донеччини. Наш бригадир так і сказав:
— Ви хороші хлопці, але нам надійшла вказівка розселити донбасівців на Крайню Північ та Сахалін. Там вам будуть створені умови для проживання, нададуть роботу, і, напевно, зможете отримати російське громадянство. Тож або шукайте роботу деінде, але вам усюди скажуть те саме, або збирайтеся на переселення. «Ось вам і братня країна!» — подумав я.
Увечері в бараці гуло, як у бджолиному вулику. Усі обговорювали почуте й вирішували, куди податися далі. Ті, хто з інших регіонів України, вирішили залишитися з надією, що їм збільшать зарплатню після виселення донбасівців. У кого був закордонний паспорт, мріяли потрапити на роботу в країни Прибалтики. Дехто постановив повернутися в ЛНР-ДНР, і лише одиниці вирішили порадитися з родинами щодо переїзду на північ Росії.
Я був чи не в найгіршому становищі. У Первомайку не пустять козаки, у Луганськ я не збирався, бо знову змусять іти до Армії Південного Сходу, в Україну не міг переїхати, бо перебував у списках бойовиків ЛНР, їхати жити на Північ не мав бажання.
Я зателефонував матері й усе розповів.
— Женю, а ти не чув про програму СБУ «Повертайся додому»? — запитала мама.
— Ні, не чув. Що за програма?
Мати розповіла, що діє програма для тих бойовиків, які не вчинили тяжких злочинів, не брали участі в бойових діях, і вони можуть повернутися додому.
— І їх не посадять за ґрати? — спитав я, зацікавившись програмою.
— Ні, чула від людей, що перевірять і відпустять, але суд буде. Ти, сину, подивися в Інтернеті, там повинно бути, — порадила мати.
Ми домовилися, що наступного дня я їй зателефоную. Я одразу ж зайшов на офіційний сайт СБУ, ознайомився з програмою, навіть кілька разів перечитав таке: «Ст. 260 ч. 6 КК України “передбачає спеціальний вид звільнення від кримінальної відповідальності учасника незаконного воєнізованого формування або груп за умови, що він добровільно вийшов із такого формування і сповістив про його існування органи державної влади”». У мене з’явилася надія на повернення. Більше за все я хотів би повернутися в Україну, не в ту її частину, де розруха, грабежі, стрілянина, спустошення, а в ту, де мирне життя. Від хвилювання все аж тремтіло всередині! Я покликав Івана, указав на екран ноутбука.
— Почитай! — сказав йому.
Він прочитав і подився на мене.
— Ти сам цьому віриш? — спитав Іван.
— А ти?
— Я? Звичайно, що ні! Повна чухня! Не встигнеш ти перетнути кордон, як тебе пов’яжуть і прізвище не спитають! Знайшов кому вірити! СБУ?! Та їм дали план наловити бойовиків, ось і вигадали таке для легковірних, таких ось, як ти, — сказав Іван.
— Ти ще нічого не знаєш, а вже стверджуєш, — невесело промовив я, бо його заява трохи мене охолодила.
— Сто відсотків запроторять одразу до в’язниці! — кип’ятився Іван. — А там набагато гірше, ніж тут. А якщо не посадять, то змусять усе життя працювати на СБУ, зроблять тебе «дятлом».
— Ким?
— Стукачем! Будеш у них увесь час під прицілом, а коли не станеш доносити на своїх, то ще й статтю якусь на тебе повісять!
— За що?
— Вони знайдуть, не хвилюйся! — сказав Іван. — Ні, такі пастки не для мене. Краще вже поїду на Сахалін.
Я завагався, боявся знову помилитися. Трохи поміркувавши, спробував зв’язатися по скайпу з Антоном. Він одразу відгукнувся на виклик.