— Привіт, друже! — сказав я. — Говорити можеш?
— А чому ж ні?
— Я маю на увазі, чи нема поруч сторонніх вух? — уточнив я.
— Ні, я сам удома.
Я розповів про програму «Повертайся додому». На мій подив, Антон уже знав про неї.
— Наші хлопці потихеньку її обмізковують, — сказав Антон. — Дехто хотів би потрапити під цю програму.
— А ти? — поцікавився я.
— Якщо відверто, то мені вже все набридло, далі нікуди, — сказав він. — І радий би в рай, та гріхи не пускають. Я не підпадаю під цю програму.
— Чому?
— Адже брав участь у бойових діях, — пояснив Антон. — Боюся, що потраплю з одного пекла в інше. Це тобі можна спробувати, а моя доля — стояти тут, аж поки не вб’ють.
— Не мели дурниць! Антоне, а ти не чув, чи хтось уже скористався такою програмою?
— Ні, такого не чув, — сказав він.
За всю ніч я так і не заплющив очей ні на хвилинку. Зранку сказав бригадирові, що прихворів і на роботу не вийду.
Захекана, схвильована, я подзвонила у двері. Вони відчинилися — і переді мною стояла моя Соля!
— Солечко! Моє ти сонечко! — Я кинулася до неї, обняла тонесенький стан.
Я цілувала її сині очі, які на худенькому обличчі зараз здавалися ще більшими, синішими й виразнішими, пестила її волосся, обіймала, потім відсторонювала від себе, щоб упевнитися, що це не сон. Ми сіли на диван, я обняла її за плечі й промовила:
— Я тебе нікуди не відпущу! Чуєш мене? Нікуди від себе ні на день!
— Ти мене задушиш! — усміхнулася сестра.
— Задушу, якщо не розкажеш, де ти була цілу вічність!
— Десять місяців, — уточнила Соля.
— Розказуй, — попросила я.
— Як ти знаєш, я допомагала стареньким, — почала Соля.
— Так, про це я знаю. Що з тобою тоді трапилося?
— Я не тільки їм допомагала, я збирала інформацію для українських військових, фотографувала й пересилала СМСкою на цю територію.
— Ти працювала на…
— На ГУР. Якось один бойовик помітив, як я знімаю на мобільник, і мене заарештували, — розповіла Соля. — Мене ґвалтували чи не щодня, били, кусали, знущались… Усього не розкажеш одразу.
— І не треба. Як ти звідти вибралась?
— Колишній СБУшник із Луганська розробив операцію, а звільнитися допоміг один юнак, він з ополченців, — коротко пояснила сестра.
— Коли це було?
— У листопаді минулого року.
— А потім? Солю, де ти пропадала?
— Спочатку майже два місяці провела в лікарні, оклигувала після полону, — промовила Соля тихо. — Потім… Я не хотіла жити, чесно. Не могла нікого ані бачити, ані чути. Хотілося вмерти й усе забути… Я провела кілька місяців у психіатричній лікарні, потім зі мною працював психолог… Далі реабілітація. То був важкий період мого життя, і я мала пережити його сама.
— Сонечко, якби ти знала, як ми хвилювалися! Як чекали на тебе! Якби ти мені зателефонувала, я б забрала частину твого горя, і тобі стало б легше. Чому ти мовчала? Не кликала на допомогу?
— Чому? Тому що не хотіла, щоб хтось мене бачив такою.
— Якою?
— Зґвалтованою, приниженою, покусаною, побитою й скаліченою.
— Скаліченою?!
Соля відсторонилася від мене й показала свої руки. Її тоненькі тендітні пальчики завмерли в напівзігнутому положенні й лише по два на кожній руці мали рухливість.
— Це вони стали ворушитися після операції, яку зробили півтора місяця тому, — пояснила Соля. — До того я була повна каліка, яка навіть не могла застібнути ґудзик чи зняти труси, щоб сходити попісяти.
— Що вони зробили? — спитала я, не в змозі відірвати погляд від скалічених пальчиків сестри.
— Перебили прикладами, — сказала сестра.
— Навіщо?!
— Щоб ніколи не змогла грати на скрипці, — тремтячим голосом сказала Соля. — Ти можеш уявити мене без скрипки? Тоді я не уявляла своє життя без музики. Музика — це моє життя, і без неї я не хотіла існувати.
Я впала на коліна перед сестрою, торкнулася пальцями кожного її скаліченого пальчика, нахилилася й поцілувала її руки.
— Пробач, сестричко, — промовила я.
Я уткнула лице в її долоньки й розплакалася. Я рідко плачу або майже не плачу, а тепер увесь біль, що накопичився всередині, вирвався назовні голосним риданням. Я плакала, не соромлячись сліз, цілувала кожен її пальчик. Соля нахилила голову наді мною й також розплакалася. Нам потрібно було виговоритись і виплакатись.
— Солечко, моє ти сонечко, — крізь сльози промовляла я. — Головне, що ти жива, що ти з нами.