— Я так завинила перед вами, — плакала Соля, — нема мені прощення.
— Це ми винні, що тебе не вберегли. Вибач нам.
— Як мені жити без музики? Що робити з такими руками?
— Ми зробимо операцію, ти будеш грати!
— Я ніколи не зможу! — плакала Соля. — Клята війна! Ненавиджу!
— Ми все зможемо, чуєш, Солю, разом ми все зможемо!
Як і обіцяв, я подзвонив матері, розповів, що справді є така програма СБУ, але не впевнений, що я під неї підпадаю.
— Я поїду в Сєвєродонецьк, знайду, де розташовується СБУ, і про все конкретно розпитаю, — сказала вона. — Ти ж не можеш жити в Росії вічно? Тим паче, що засилають таких, як ти, світ за очі.
— Добре, але не поспішай, — погодився я. — Я сам спробую щось дізнатися; якщо не вийде, тоді ти спробуєш.
Я подумав, що маю номер телефону Анатолія Андрійовича. Ми з ним домовлялися, що в крайньому випадку я можу з ним зв’язатися. Мобільник відповів, що такий номер не обслуговується. Я набрав інший, запасний номер, назвав пароль для з’єднання, але, напевно, він уже був змінений, і мене відімкнули. Це була перша невдача, але я не мав наміру зупинятися. Рідна країна манила, як щось велике, тепле й недосяжне, при згадці про яке серце починало шалено битися. Зараз, у чужій країні, я пригадував своє місто, матір, друзів, навіть дачу, і було розуміння, що лише нещодавно я був щасливий і не помічав того. Згадувалося, як неохоче їхав на дачу допомагати матері, а зараз думав про те, що ладен був там день і ніч копирсатись у землі, аби лише у своїй, рідній. Потрібно було щось робити, і першим завданням було знайти контакти з Анатолієм Андрійовичем.
Я знову зателефонував матері й попросив її поїхати в Сєвєродонецьк і знайти майора Анатолія Андрійовича.
— А прізвище ти його знаєш? — запитала мама.
— На жаль, ні. Але ти можеш розповісти, звідки я його знаю й у якій справі прийшла, — сказав я й розповів про нашу зустріч із майором і мою допомогу у звільненні полонених.
— Я завтра поїду із самого ранку, — пообіцяла мама.
Наступного дня я лежав у ліжку, коли зайшов бригадир.
— Ти що, і сьогодні не йдеш на роботу? — спитав він мене.
— Ні, ще хворію.
— Ну й грець із тобою! — махнув він рукою й відчепився від мене.
О третій годині по обіді я знову зателефонував матері.
— Знайшла Анатолія Андрійовича? — запитав я одразу.
— Постараюся коротко, — сказала мама. Її голос був збуджений і схвильований. — Знайшла я те СБУ, записалася на прийом. Мене одразу запитали, звідки я знаю майора. Я розказала все, як ти велів. Потім чекала в приймальні, мене запросили в кабінет до уповноваженого, і мені довелося знову все дослівно повторити.
— Так ти не зустрілася з майором?
— Сказали, що його перевели в інше місто, — пояснила мати. — Я дуже просила передати йому, що ти потребуєш допомоги Анатолія Андрійовича, і уповноважений обіцяв йому доповісти. Вони мені все розказали про цю програму, тож ти під неї підпадаєш! — радісно сповістила мати.
— Що вони сказали щодо мене?
— Усе, що я розказала, вони записали, мені веліли їхати додому, а ти маєш написати заяву і її переслати.
— Як я її перешлю?
— Сказали, щоб написав на папері, потім сфотографував на мобільник і скинув на мій телефон, а я поїду до них ще раз і покажу цю заяву.
— Добре, я все зроблю, але що робити, якщо козаки захочуть перевірити твій мобільник?
— Не хвилюйся, я вже про це думала, — сказала мама. — Я відімкну його, щоб не задзеленчав, коли не потрібно, і сховаю в надійне місце.
— Надійне місце — це труси? — усміхнувся я.
— То вже мій клопіт. Ти, Женю, не зволікай, пиши швидше заяву, — попросила мати.
Наступного ранку я відіслав матері заяву, і вона одразу ж поїхала в Сєвєродонецьк. Надвечір я їй зателефонував і спитав, чи віддала мою заяву в СБУ.
— Усе зробила, як треба! — задоволено доповіла мама.
— Що сказали?
— Будуть перевіряти й зателефонують мені за два-три тижні!
— Як довго чекати! — зітхнув я.
— Нічого, синку, довше чекав. Головне, щоб усе в нас вийшло. Я так скучила за тобою!
— І я, мамо.
Наступного дня я сказав бригадирові, що виходжу на роботу. Сидіти склавши руки й чекати кілька тижнів у мене не було сил.
Того вечора ми із Солею просиділи до півночі. Розмовляли, розказували про себе, плакали й сміялися. Зранку я зібрала її речі й забрала до себе. Дівчатка аж пищали від радощів, коли побачили Солю.