— А де твоя скрипка? — спитала Маринка.
Я бачила, як Соля змінилася на обличчі, як зволожилися її очі.
— Солина скрипка залишилась у Луганську, — сказала я. — Ми її заберемо, коли скінчиться війна.
— А коли вона скінчиться?
— Незабаром, — сказала я дітям і відправила їх у свою кімнату, додавши: — Побудьте трішки там, нам із Солею потрібно поговорити.
Вони надулися, але пішли. Ми мали поговорити з батьками, і я набрала номер матері.
— Матусю, привіт! — промовила я радісно. — Як у тебе справи?
— Потихеньку, — відповіла вона слабким незнайомим голосом. — А ви як там?
— У нас усе добре, Ліза готується до школи, Маринку вже оформила в дитсадок, поведу її з першого вересня. А ви коли до нас зберетеся?
— Ось трішки відлежуся — і приїдемо, — пообіцяла мама. — От якби ж приїхати, побачити вас усіх, обняти, а якби й Соля була з вами…
— Мамо, ти тільки не хвилюйся, — почала я обережно. — Добре?
— Що? Щось із Солею?!
— Мамо, Соля зараз поруч, вона з нами.
— Соля?! Де вона?!
Я дала сестрі слухавку.
— Матусю, моя рідненька, це я, зі мною все добре. — Соля ледь стримувала сльози. — Я тебе люблю, і тата також, вибачте, що не дзвонила, я не могла.
— Господи! Моя дитинко, моя крихітко! Де ти була? Що з тобою?
Соля коротко розповіла про себе, промовчала лише про зґвалтування та скалічені пальці.
— Мамочко, пробач, що не могла зателефонувати, — укотре повторила Соля.
— Дякувати Богові, що ти жива! — промовила мама. — Тепер і помирати не страшно.
— Мамо, ну що ти таке говориш! Приїжджайте сюди, я хочу вас обняти! Я вас дуже люблю!
Я попросила передати телефон батькові.
— Ти можеш знайти автівку, щоб привезти сюди маму й самому приїхати? — спитала його. — Я заплачу водієві.
— Спробую, — сказав батько. — Ось тільки мати ваша щось занедужала зовсім.
— Будь ласка, постарайся знайти машину якнайшвидше, — попросила я батька.
Ми із Солею не знали, що то була наша остання розмова з мамою й ми більше ніколи не почуємо її голос. Наступного ранку зателефонував батько й сказав, що наша мама померла.
— У неї був рак легенів, — пояснив він. — Я сам про це не знав, і лише вчора після розмови з вами вона зізналася.
Я невтішно розплакалася.
— Не плач, Елю, — сказав батько. — Уже нічого не виправити, а в тебе малі діти, та й Соля ще зовсім дитина.
— Я навіть не зможу провести її в останню путь! — плакала я.
Ми весь день плакали всі разом: я, сестра й мої дівчатка. Надвечір я зрозуміла, що тепер уся відповідальність за них трьох лягає на мене.
ОСІНЬ 2015 РОКУ
З тривогою й надмірним хвилюванням я перетнув російську митницю. Сам не знаю чому, та надумав собі, що має щось зірватися в останню мить, але минулося. Я потрапив на Батьківщину в Міловому — і знову хвилювання. Здавалося б, що така сама земля за кількасот метрів позаду, але там — чужа земля, а тут рідна, до болю знайома. Я побачив степи, і так защеміло від радощів у грудях, що хотілося припасти до землі й цілувати її. Проте в мене попереду були ще випробування, тож мав тримати свої почуття під контролем. Одразу ж на прикордонному пункті від легковика в мій бік попрямував чоловік. Щось знайоме видалося мені в його ході та статурі. «Невже Анатолій Андрійович?» — майнула думка в голові.
Так, то був він! Майор підійшов до мене, щиро всміхнувся, міцно потиснув руку при вітанні.
— Радий вітати тебе на рідній землі! — сказав він.
— Дякую вам, Анатолію Андрійовичу, за все, що ви для мене зробили, що робите, — розчулено промовив я.
— Це я дякую тобі за звільнення наших людей і за правильний вибір зараз. Як воно там, на чужині? Несолодко?
— Не дуже, — усміхнувся я. — Стільки помилок наробив, що й не знаю, коли їх виправлю.
— Знаєш, Женю, якось Томас Мертон сказав: «Люди можуть усе життя підніматися на гору успіху, щоб, видершись туди, нарешті побачити, що це була не та гора». У тебе ще все попереду, головне — вчасно зрозуміти, що дивишся на світ крізь рожеві окуляри, а їх, як відомо, рано чи пізно доводиться знімати під пресингом жорстокої дійсності, щоб побачити реальний світ. Як на мене, ти зміг позбутися незручних окулярів, тож тепер не помилися ще раз.
— Я постараюсь, — пообіцяв я.
— Я вірю в тебе, — промовив майор. — Зараз ти зможеш побачитися з матір’ю, потім тебе відвезуть у Старобільськ. Розповідай усе, як було, нічого не приховуй, і даси підписку про невиїзд, потім чекатимеш, — порадив він і додав: — Суд, звичайно, буде, але я впевнений, що все буде добре.