Я ще раз подякував Анатолієві Андрійовичу, і він кивнув рукою в бік свого авто — звідти вийшла мама. Звичайно, що вона впала в мої обійми й розплакалася.
— Не треба, мамо, — утішав я, витираючи долонями її мокре обличчя, — я вже вдома, і все страшне позаду.
— Де ти плануєш осісти?
— У Сєвєродонецьку, — сказав я. — Там і роботу легше знайти, і ти зможеш до мене приїжджати.
— Я знайду тобі житло, — пообіцяла мама. — Я так боюся, щоб тебе не посадили, — стишеним голосом промовила вона, — але Анатолій Андрійович запевняє, що все обійдеться.
— Так і буде.
Коли мене забирали до службового автомобіля, я побачив, що Анатолій Андрійович підійшов до матері й запропонував підвезти до Сєвєродонецька.
— Та я якось сама доберусь автобусом, — сказала мама.
— Я все одно їду своїм авто, — сказав їй чоловік. — Я вам допоможу знайти житло синові. До речі, ви, напевно, голодні?
Боковим зором я помітив, як знітилася, зашарілася мама, як поправила рукою волосся й сказала, що не дуже голодна.
— З нагоди повернення додому Жені я вас пригощу смачнючою піцою з морепродуктами! Як ви на це дивитесь? — сказав майор.
Я не чув, що відповіла мама, лише побачив, як вони удвох попрямували до машини.
Відправивши поминки по мамі на дев’ятий день, батько згодився приїхати до нас у Сєвєродонецьк. Наступного дня ми зібралися разом за одним столом, пом’янули маму. У квартирі було тихо: тут оселився сум, і навіть мої дівчатка не бешкетували, притихли, як мишки, і розмовляли впівголоса.
— Як таке могло статися? — сказала я. — У нашої мами рак легенів, коли вона жодної цигарки не викурила. Чому така несправедливість?
— У житті, дівчатка, багато несправедливості, але ми маємо жити далі, — сказав батько. — Мама була така щаслива, коли дізналася, що Соля жива.
— Ми маємо триматися купи, — сказала Соля й запропонувала батькові залишитися з нами.
Він категорично відмовився.
— Я не можу покинути квартиру без нагляду, — сказав він. — Її потрібно берегти для вас.
— Але ж ми не знаємо, коли зможемо туди повернутися, — зауважила я. — Триває війна, і невідомо, коли закінчиться.
— Усі війни колись закінчуються, і ця скінчиться, — сказав він.
Ми вмовили батька побути з нами кілька днів, і він погодився. Батько привіз нам на згадку мамин шалик. Увечері я вийшла на балкон, притулила його до щоки, вдихнула запах. Шалик іще тримав запах мами і її парфумів. А ще він пахнув рідним домом. Якби мене спитали, що то за запах, я б не знала, що відповісти, просто він був невід’ємною частиною нашого дому, родини, нашого Луганська. Я довго тихо й невтішно плакала, прикриваючи обличчя шаликом, вдихаючи рідні запахи…
За кілька днів ми провели батька на автобус. Я купила на ринку свіжого сала, засолила в трилітрові банки, поставила в батькову валізу. Також туди пішов присолений шматок свіжої свинини, кілька банок тушонки.
— Навіщо мені одному стільки? — обурювався він. — У вас он скільки ротів на одну працюючу!
— Ми заробимо собі на харчі, — сказала я, — не хвилюйся, діти голодними не будуть, а ось тобі там усе це згодиться, та й сусідів укропським салом почастуєш.
Батько поїхав, а з ним — частина нашого дому та родини. Я відчувала, що мені потрібен був час, щоб навчитися жити з думкою про те, що мама вже не з нами. Керівництво пішло мені назустріч, надавши тиждень відпустки.
Мама винайняла для мене однокімнатну квартиру на Гвардійському проспекті, на останньому поверсі п’ятиповерхівки. Мінімум меблів, посуду, старенькі, але справні холодильник і телевізор. Я підійшов до вікна на кухні й там, де на горизонті земля зливається з небом, побачив трикутник терикону. Зорієнтувавшись у напрямках, я зрозумів, що той терикон добре було видно з мого рідного міста. Ніколи раніше не міг подумати, що вид звичайного терикону викличе в мене таке щемливе хвилювання. Він був на півдорозі із Сєвєродонецька до Первомайки й стояв між вільною Україною й окупованою старожилом і німим спостерігачем подій. Звідси напряму до «вартового» приблизно десять кілометрів, від терикону до мого рідного міста — майже стільки ж. Первомайка, моя рідна, багатостраждальна, була такою близькою й водночас недосяжною. Я не знаю, коли зможу туди потрапити й чи взагалі повернуся, але те, що є в серці з дитинства, з юних років, залишиться назавжди.
Я заварив каву, з чашкою вийшов на балкон. Надвечір кружляли ластівки, вони пролітали так близько, що, здавалося, зачеплять мене. «Якісь птахи можуть літати над Первомайкою й Сєвєродонецьком, — подумав я, — і для них немає ані ліній розмежування, ані кордонів. Вони, на відміну від людей, завжди вільні. Чи залишуся вільним я?»