— Ким же я там працюватиму?
— Та ким завгодно! Коридорним! Портьє! Лiфтером! Офiцiантом! Якщо пощастить, упадеш на хвiст багатiй дамочцi, адже ти для них — екзот. I доля твоя вирiшена! Хiба нi?
Ми сидiли в пабi, доки першi променi гарячого мальтiйського сонця почали свердлити нашi потилицi. Розiйшлися на тiм, що завтра в цей самий час Джейк повiдомить менi про наслiдки переговорiв зi своєю колишньою подружкою.
Перемовини, мабуть, були бурхливими, бо наступного дня Джейк з’явився з подряпаною пикою i блудливою посмiшкою на трохи пiдпухлому фейсi.
— Усе гаразд, — радiсно виголосив вiн. — Монiка залишилася такою ж божевiльною. Боюся, що за кiлька рокiв вона завалить весь таточкiв готельний бiзнес.
— Ну, а як щодо мене?
— Домовився. Будеш прибиральником!
— Якого бiса? Ти ж знаєш, що я й помешкання змiнював тiльки через те, що попiльницi були забитi недопалками! — обурився я. — Крiм того, це — жiноча робота!
— Заспокойся, Майкле. Це єдине, що вона може запропонувати. Всi iншi мiсця зайнятi аборигенами, й тобi з ними не змагатися. Чи ти хочеш тут засохнути, мов кактус?
Одне слово, пручався я недовго.
Я забуваю своє обличчя. Менi необхiдно час вiд часу дивитись у дзеркало, iнакше зовсiм забуду, з ким маю справу. Але коли я заходжу в дзеркальний лiфт готелю — намагаюся потупити очi: чотири мудаки, що оточують мене з усiх бокiв, здаються монстрами: запалi очi, вигорiле волосся, наче ошпарена шкiра й улеслива маска, що прикипiла до обличчя. Дивитися досить огидно. Особливо на бiлу унiформу та на вiзок iз чистою бiлизною i комплектом засобiв для миття.
У пiдсобцi, де я перевдягаюся, завжди панують бурхливi веселощi. Знаючи, що я ще не зовсiм досконало засвоїв мальтiйську, мої колежанки лепечуть щось незрозумiле, вдаючись до сленгу, i, негiдницi, регочуть, позираючи в мiй бiк. Без сумнiву, вони плiткують про мене. Я для них — безстатева iстота, перед якою вони можуть без сорому пiдтягти колготки, зрiзати мозоль на нозi чи похвалитися новими трусиками.
Службовим лiфтом я пiднiмаюся на свiй поверх. Головне — не застати гостей у номерi й навiть у коридорi! Зазвичай iз восьмої до дванадцятої в готелi снiданок. За цей час треба встигнути прибрати всi кiмнати, в мiру появи на дверях синiх табличок, якi свiдчать про те, що клiєнт вийшов. Iнодi, щоправда, трапляються iдiоти (iнакше не назвеш!), якi щодня вивiшують напис: «Прошу не турбувати!» Це мене жахливо дратує, бо потiм на прибирання номера потрiбно щонайменше пiвгодини, що за наших умов геть неприйнятно: я зобов’язаний навести лад у кiмнатi хвилин за п’ятнадцять! I це з перестеленням постелi (без жодної зморщечки!) та чищенням килима!
Якби Свiтланка побачила мене за цим заняттям, вона б, напевно, очманiла. «I це все, чого ти домiгся?» — вчувається її презирливий голос. Вона завжди вважала, що в життi треба чогось домагатися. У мене саме це поняття викликало в уявi таку картинку: людина гатить у стiну важкою довбнею, i стiна раптово обвалюється на неї.
Я волiв пливти за течiєю. Єдине важливе рiшення, що його я прийняв i яке круто змiнило моє життя, — емiграцiя в Канаду. Втiм, усе трапилося практично поза моєю волею. Там працював мiй давнiй приятель-комп’ютерник. Вiн довго писав менi листи, доки я не зважився зайти в емiграцiйне бюро й подати папери на виїзд. Тодi, рокiв десять тому, час був сприятливiший, i зненацька через три мiсяцi менi надiйшов виклик. Тодi я вже впродовж року жив сам, i брати з собою Свiтлану менi зовсiм не хотiлося. Вона, мабуть, досi дметься на мене, вважаючи, що я працюю в Сержа (це той мiй приятель) на фiрмi з обслуговування телекомунiкацiй i живу на власнiй вiллi з басейном…
…Я вiдчиняю унiверсальним ключем першу кiмнату i вкочую в неї вiзок. Лiжка майже в буквальному розумiннi — зруйнованi, широкi ковдри куйовдяться на пiдлозi. На моєму поверсi всi номери одномiснi, але в кожному чомусь аж два «сексодроми». У мешканнi цього постояльця я щоранку бачу двi використанi постелi. Може, вiн пiвночi спить на одному лiжку, а потiм переходить на iнше? Це в кращому випадку. У гiршому я знову знайду в лазничцi купу порожнiх пляшок i недопалки, що валяються просто на долiвцi. На бiлоснiжному кахляному балконi те саме. Ще й червонi плями вiд розлитого вина. Я вiдчиняю балконнi дверi, щоб трохи вивiтрився сморiд, i беруся за прибирання. Могутнiй пилотяг iз режимом вологого чищення всмоктує в себе геть усе — i недопалки, й попiл, i пiдсохлi виннi плями. У пам’ятi спливає, що мати колись говорила: «Головне в прибираннi — пiдлога. Якщо вона чиста — вважай, що в хатi порядок!» Хто б подумав, що через енну кiлькiсть рокiв я затямлю це як непорушну аксiому. Справдi, за кiлька хвилин килим сяє первозданною чистотою, i зiжмакана бiлизна, рiзнi папiрцi, недогризки й використанi серветки вже не створюють такого огидного враження. Впоратися з усiм цим — раз плюнути! Залишається витерти пилюку, розвiсити новi рушники (чотири для тiла, два — для обличчя, два — для нiг i двi скрученi рурочкою махровi серветки), замiнити халати, вiдполiрувати тумбочки й журнальний столик та освiжити кiмнату. I неодмiнно протерти оксамитовою ганчiрочкою дзеркала й телефонну слухавку.