Поки я плентався в кiнець коридору за вiзком i вдягав куртку, дихання моє вiдновилось. А коли я застебнув останнiй ґудзик — ця звична друга шкiра знову зробила мене невразливим.
«Це кiнець!» — дзвенiло в моєму мозку.
Я почав прибирати. Згрiб бiлизну, кинув її на нижнiй ярус вiзка, вимив лазничку, пiдлогу, протер вiкна… Повiдчиняв тумбочки. У шухлядi перед дзеркалом знайшов книжку.
Звичайно, вона забула її. Чи залишила навмисно. Менi вже було байдуже. Ще один змах ножа… Пора б i звикнути. Я засунув книжку в кишеню куртки. Тепер вона не мала для мене нiякогiсiнького значення. Партiя закiнчена. Я програв. I вона знала це наперед.
Я швидко впорався з роботою на своєму поверсi, переодягнувся, тицьнув книжку пiд пахву й пiшов через центральний вихiд. Я нiчого не хотiв дiзнаватися, навiть якби на рецепцiї сидiв мiй приятель Скотт Вайль. Але ноги самi несли мене до парадних дверей.
Було близько одинадцятої. З лiфта вийшла група туристiв i рушила до вiзка з багажем, що його припхав носiй з iншого кiнця зали. Серед юрми раптом зблиснуло плаття пiсочного кольору… Невже?! Невже сили небеснi щось перемiнили в плинi подiй?
Ошелешений, я пiдбiг до жiнки, яку бачив тодi в барi, в Асрi…
— Чи можу я допомогти вам? — запитав я, вказуючи очима на її валiзу. Але це все була фiгня — i «чи можу», i «допомогти». Я хотiв почути її голос, зупинити…
— Що сталося? — запитала дама англiйською, а потiм звернулася до когось iз своїх мовою, менi не зрозумiлою. Я збагнув, що вимовив фразу своєю рiдною мовою, яку нiхто тут не мiг знати…
— Вибачте, — пролепетав я. -Все гаразд (all right!), жодних проблем (no problem!), вибачте (excuse me!)…
Я вiдкланявся. Дама знизала плечима й вiдвернулася. У неї були прозорi очi, гострий носик i зовсiм бiлi вiї, як у щойно народженого поросятка…
— Щось тут не так, — пiдозрiло подивилася на мене мiсiс О’Тулл, коли я повернувся додому. — Ви що, навiть обiдати не їздили?
Я тiльки махнув рукою. Очi мої знову були порожнi, мов у сфiнкса. Я понуро вернувся туди, звiдкiля виходив уранцi з надiєю… Лiг на лiжко — i немов захитався на хвилях: вони накочувалися на мене, то гiркi, то солонi, то… солодкi. Я намагавсь упокоритися, думати про все, що сталося, вiдсторонено. Мав-бо безкрайнє поле для фантазiй…
Тепер я нiколи не довiдаюся, хто вона, звiдкiля, якого кольору її очi, який вона має голос, скiльки їй рокiв…
Вона могла бути русявою естонкою — бiлошкiрою i флегматичною, зi спортивною, майже хлопчачою, фiгурою. Одну таку я знав колись. I вона менi дуже подобалася, тому що говорила iз загадковим «iноземним» акцентом.
Нi, потiм вирiшив я, вона — косоока татарочка, з тонкою талiєю, важкими стегнами i трохи короткуватими ногами, неначебто вся її енергетика сконцентрувалася внизу, мов закарпатське вино у вузькогорлих корчагах iз опуклими боками.
У те, що вона запальна вiрменка чи тиха казашка, не вiрилось. Але я все одно уявляв найнеймовiрнiшi образи, й у кожному знаходив принаднiсть.
Я надолужував утраченi можливостi, лежачи на лiжку, все ще перебуваючи в прострацiї — немов пiсля наркозу. Я намагався завантажити свiй мозок видiннями i знав: коли наркоз минеться, на мене нахлинуть хвилi болю…
Я взяв до рук книжку. Перегорнув її, спробував читати, але це не вдалося — слова стрибали перед очима, не в’язалися в речення, а речення не вкладалися в головi, втрачали змiст. Заледве знайшов рядки, пiдкресленi мною, потiм — нею. Гарна була гра…
Я ще раз обнюхав кожну сторiнку, боячись заглянути в кiнець: вiн був занадто сумним. Дiвчина вмирала. Дiвчина, яку звали Пат, — дивна i дуже природна, справжнiй друг, дружбан. От якою вона була, незнайомка з 713-го… Я зважився пробiгти передостанню сторiнку:
«Я дiстав келихи й наповнив їх. Вона усмiхнулася й випила.
— За нас обох, Пат.
— Так, любий, за наше чудове життя.
Яке все було чудне: ця кiмната, тиша i наш смуток. Там, за дверима, було життя, з безмежними лiсами й рiками, з могутнiм диханням, квiтуче й неспокiйне; адже там, по той бiк гiр, березень уже нетерпляче стукав у груди землi, будив її…»
Я перегорнув сторiнку i побачив сiм цифр, написаних олiвцем.
…Усю нiч вони свiтилися в моєму запаленому мозку. Напевно, це був номер телефону, але без коду мiста i країни. Вона знову загадала менi загадку?…
Я мордувався, силкуючись пригадати хоч що-небудь iз такої окультної науки, як нумерологiя. А може, це була зашифрована фраза? Iм’я? Адреса? Бiс його знає!
Я поринав у сон на якi-небудь десять-п’ятнадцять хвилин, i передi мною горiло безлiч цифр i знакiв. «Якщо дуже захочеш, ти зрозумiєш, — говорили менi цi цифри. — Але для цього треба ДУЖЕ захотiти. Треба зрозумiти, як сильно це тобi потрiбно!»