Выбрать главу

Контрасти чатували на кожному кроцi: просторi вулицi з адмiнiстративними монументальними будинками (якi дуже нагадували будiвлi часiв сталiнiзму) й iдилiчнi приватнi котеджики за вишуканими низенькими парканами, порожнеча вулиць i безлiч готелiв, осяяних усiма кольорами веселки. Я зовсiм не уявляв, що буду тут робити, окрiм як здихати вiд туги, — аж доки на перетинi «стрiт» i «авеню» (номерiв не пам’ятаю) зупинився бiля вуличного саксофонiста. На мiй шалений подив, вiн грав джазову версiю хоралу Баха! Уперше ця рiч пролунала в серединi 60-х у виконаннi музиканта i кандидата якихось там наук Новосибiрського унiверситету Володимира Виттиха — у мене зберiгся батькiвський запис того скандального джазового концерту, i саксофоннi пасажi мiцно врiзалися в дитячу пам’ять.

Почути їх тут у виконаннi негра — це абсолютна фантасмагорiя… Я завмер, як укопаний. Звуки музики запахли гречаною кашею з молоком, батькiвським одеколоном «Шипр» i бузком, який буяв у нашому дворi. Негр, звичайно, грав по-своєму. I хорал так не в’язався з його червоною плетеною шапочкою, зеленим шарфом i широкими зашмульганими штанами.

— Звичайно, це не Дейв Брубек, але цiлком пристойно… — почув я голос поруч iз собою.

Бiля мурина стояло тiльки двоє роззяв — я i неохайний на вигляд хлопець, пошарпанiсть якого, втiм, при уважному розглядi коштувала вельми недешево. Я зиркнув на нього i зрозумiв, що вiн вирiшив продемонструвати свої знання саме передi мною.

— Дейв Брубек як джазовий пiанiст нiчого не вартий без саксофона Ван Крайтена, — нiби мiж iншим парирував я. — Голландцi взагалi великi фантазери…

Хлопець поглянув на мене з цiкавiстю. Менi теж було незвично перекинутися словом з незнайомцем, тому що тут зовсiм не прийнято звертати один на одного увагу. Посмiхатися на всi тридцять два — так, безупинно повторювати «iкск’юзмi» — будь ласка, а от звертатися до незнайомцiв… На це був здатний тiльки Джейк Стейнбек. I йому тут було так само хрiново, як i менi, з тiєю лише рiзницею, що ввечерi, пiсля концерту в нiчному клубi, вiн летiв у свiй Лос-Анджелес.

Природно, вiн потяг мене з собою. По дорозi ми зупинялися в трьох пабах, запекло сперечаючись про переваги фрi-джазу i принципи iмпровiзацiї, я щось молов про Лундстрема i Кролла, а вiн iз пiною на губах вiдстоював новаторство Орнетта Колмана. Одне слово, наприкiнцi вiн раптом зовсiм непатрiотично запитав:

— А що ти робиш у цьому довбаному мiстечку? Тут нудно. Їдьмо зi мною в Лос-Анджелес.

Якби я писав роман, то наступним рядком було б: «…i ми поїхали в Лос-Анджелес»…

***

Я вже звик спати по п’ять-шiсть годин. Прокидаюся досить легко, гнаний страхом спiзнитися на ранкову перевiрку. Пан Нiколас Пiро, наш педантичний розпорядник, не любить, коли хтось iз покоївок запiзнюється. I терпiти не може запухлих заспаних облич — за це не раз дiставалося моїм колежанкам. Але тiльки не менi.

На моєму обличчi практично нiколи не буває вiдбиткiв бурхливої ночi. Зате мої мальтiйськi подруги вранцi постiйно позiхають у кулачки й на ходу пiдфарбовують вуста. Менi подобаються мальтiйки, хоча їхнi обличчя зазвичай такi схожi одне на одне: смаглявi, трохи видовженi, з мигдалевими очима i бровами-дугами. Майже всi вони — чорнявки.

Деякi з моїх спiвробiтниць ще й навчаються в унiверситетi. Марґо й Елiзабет — на медичному факультетi, Сiбiлла — майбутнiй журналiст, iншi, тi, що старшi, закiнчили щось на зразок нашого технiкуму готельного господарства i, звiсно, гнуть кирпу. Сiбiлла — єдина, хто завжди говорить зi мною англiйською, знаючи, що мальтiйська моя ще кульгає. Це Сiбiлла навчила мене iдеально вирiвнювати краї ковдр i натягати наподушники, спочатку вивернувши їх. До всiх цих премудростей я б нiколи не дотумкав самотужки.

Пiсля прибирання ми часто п’ємо з нею каву в Аль Венетто i теревенимо про те, про се. Розмова майже завжди зводитися до Голiвуду. Сiбiлла нездужає на кiноманiю й нiколи не була в Лос-Анджелесi, тому менi доводиться безлiч разiв описувати це мiсто, щодня додаючи до своєї розповiдi новi барви. «А ти був на врученнi «Оскара»?» «Бачив Мадонну?» А потiм плине нескiнченний перелiк акторських iмен, такий нескiнченний, що я тiльки встигаю лiниво кивати, зовсiм випадаючи з реальностi…

Лос-Анджелес справдi виявився набагато веселiшим вiд Вашингтона. Я навiть здивувався самому собi: чому я вiдразу не взяв квиток саме сюди? Напевно, хотiв подивитися на столицю, не знаючи, що найцiкавiше вiдбувається не в нiй. А може, ще й тому, щоб ото так випадково зустрiтися зi старим Джейком. Напевно, мене вела сама доля…

Джейк узяв мене пiд свою опiку. Ми виявилися дуже схожими. Вiн, як i я, безпутно вбивав час, iз тiєю лише рiзницею, що в нього водилися грошi, й убивав вiн той час iз великим задоволенням — як справжнiй гурман. У нього була своя рок-група — не генiї, звiсно, але жили хлопцi весело i грали гучно. Мене оселили в комунi богемних молодикiв без царя в головi — таких багато паслося навколо Голiвуду: початкiвцi-сценаристи, актори, рiзнi тусiвники, що присiли на наркотик кiно, а то й просто — на наркоту. Мiсто ангелiв гiпнотизувало своєю розкiшшю й вабило якнайскорiше обпекти крильця. Але тiльки не мене. Я був простим спостерiгачем. I цим, мабуть, сподобався Джейковi. Особливо ж пiсля того, як узявся за старе i зварганив кiлька невибагливих текстiв у стилi совдепiвського концептуалiзму — щось напiвбезглузде про «козлика в туманi», «пiонерськi багаття» i «торбу Горбi». Хоч як це дивно, ця каламуть була сприйнята «на ура», i Джейк навiть виплатив менi гонорар! Пiзнiше я змiг винайняти квартиру i спостерiгати з її вiкна за вiндсерфiнгiстами, якi затято скачуть по хвилях, пити каву в артистичнiй забiгайлiвцi i навiть бачити просто перед носом якого-небудь Джоннi Деппа у тренувальних штанях.