Джейк допомiг менi оформити пристойнi документи, облаштувати фiктивний шлюб iз жiнкою, яку я бачив двiчi: при оформленнi нашого союзу i при розлученнi. Вона була тiлистою i рудою. Джейк називав її «маленькою». Я не планував назавше оселитися тут, i зрештою нудотний запах iз кондитерських i кав’ярень добряче менi набрид. Якщо ти не маєш власної хати, який сенс у постiйному мiсцi проживання? Менi завжди здавалося, що Дiм — це те мiсце на землi, де ти почуваєшcя в повнiй гармонiї з усiм, що тебе оточує. Навiть якщо це — смiттярка. Тут же все було занадто красивим i барвистим, окрiм того, атмосфера була до знемоги наелектризована мiльйонами несправджених надiй. Ба бiльше: нездiйсненними обiцянками вiчного раю, заради якого тут животiли потенцiйнi стоматологи, слюсарi п’ятого розряду, фiзики, хiмiки, домогосподарки, виховательки дитячих садкiв, юристи, кухарi, розповсюджувачi газет… I всi вони мрiяли потрапити мiж колiщат кiноiндустрiї. Хто б мiг подумати, що цей едем зароджувався майже по-бiблiйному, коли 1781 року iспанський губернатор Фелiпе де Невi спрямував на дикi калiфорнiйськi землi 11 чоловiкiв, стiльки само жiнок (очевидно, їхнiх дружин) i 22 їхнiх нащадки.
Як справжнiй зануда, я просиджував у бiблiотецi Гантiнґтона i був, мабуть, єдиним з усiх, хто мiг достеменно вiдтворити iм’я жiнки, на честь якої була названа ця мiсцевiсть. Я й зараз можу його повторити скоромовкою: Ель Пуебло де Нойстра сеньйора да Рейна де лос Анджелес! Цiкаво, чи знає про це Джоннi Депп?
У мене немає минулого. Менi нема про що шкодувати. Усе, про що я мiг би згадати, залишилося по той бiк життя i схоже на останнi кадри з фiльму Тарковського «Солярiс»: будинок у саду посерединi стуманiлого океану, батько, який пiдрiзає гiлля дерев, пес Салтан, солодкий дим над мiдною мискою, у якiй вариться вишневе варення… Усього цього немає нiде. Навiть у снi, тому що таких снiв менi не сниться, а якщо все це воскресає в пам’ятi, можна просто збожеволiти. Колись менi важко було сприйняти цi «нiде» i «нiколи», поки цi поняття не поширилися на мене самого. Всерединi я теж залитий бетоном. Я повинен працювати, їсти, спати, дивитися телевiзор i справно оплачувати свiй побут. Якщо мiй дiм де-небудь iснує, вiн — усерединi мене. На картi його немає. Та й не люблю я географiї, не люблю задумуватися над своїми перемiщеннями й дивними викрутасами долi. Iнакше написав би великий роман, а не грався словами на сторiнках цього записника, подарованого менi доброю Сiбiллою. Крiм iсторiй про Голiвуд, вона змушує мене повторювати розповiдь про моє падiння в море з «Сесни» Бо Дерiка. Навiть блокнот оцей подарувала для того, щоб я описав усе на паперi. Вона вважає, що в мене є журналiстський дар, i сподiвається, що вiн розвиватиметься. Навiть пообiцяла допомогти з публiкацiями в мiсцевiй пресi. Але менi це зовсiм не цiкаво. Не бачу сенсу. Колись менi справдi хотiлося побачити своє iм’я надрукованим. Потiм я бачив його безлiч разiв, перш нiж остаточно втратив смак до такої слави. А тим бiльше — тепер, особливо — тут. Отже, отже…
Сьогоднi чудовий день. Легкий вiтерець мандрує вулицями — вiн не здiймає хмар пилюки й не волочить за собою шлейф iз обгорток вiд морозива чи розiрваних листiв. Ця кам’яна скринька iдеально чиста. Тiльки свiжiсть та стерильний порядок зовнi й усерединi. Неначе в цьому мiстi й у всiй країнi порядкує такий самий невидимий прибиральник, як я.
Увечерi ми з Марiєю домовилися сходити в кiно на «Фореста Ґампа» з Томом Генксом. Я бачив цей фiльм у Лос-Анджелесi, вiн не новий, але я залюбки подивлюся його знову — менi подобаються такi диваки. Та й двi години мовчання нам iз Марiєю не завадять, iнакше доведеться розмовляти, i розмова, як завжди, зведеться до знайомства з її родичами. Навiщо їй це треба, не втямлю. Адже й козi зрозумiло: нiхто з них не зрадiє.