О третiй годинi ночi я вийшов вiд Марiї де Пiнта. На сон менi залишалося години двi-три. Вулицi все ще були переповненi людьми — переважно молоддю — i гули, як вулик. Дверi дансингiв були вiдчиненi навстiж i, як завше, в темних залах товклося чимало народу. Я подумав, чи не краще менi просидiти в пабi цi нещаснi двi години, адже все одно не висплюсь. Я завернув до Аль Венетто. У нього на околицi було тихiше, нiж у центрi, та й публiка солiднiша. Вирiшив пити «Grand marnier», — як найостаннiший сноб, а ще купив i синiй «Gauloises». Перед Марiєю я почувався негiдником, адже буквально п’ятнадцять хвилин тому затято вiдмовлявся пройтися з нею куди-небудь, присягнувши ледве не на Святому Письмi, що пiду просто додому. Якщо вона зателефонує, докорiв не уникнути. Хiба що збрешу, нiбито приймав душ i не чув дзвоника. Симпатяга Аль радiсно замахав руками понад шинквасом i зацокав язиком, коли я, замiсть звичного пива, замовив «Grand marnier».
— Що сталося? — спiвчутливо запитав вiн.
Я зморщив чоло, намагаючись згадати, що ж сталося. I що взагалi могло статися?…
— Принеси другу чарку для себе, — сказав я. — Випий коньяку, якщо хочеш. Я пригощаю.
Його нiколи не треба було просити про щось двiчi. Аль оглянув зал — чи все в порядку? — i присiв за мiй столик.
— Ти читав «Трьох товаришiв»? — запитав я.
— Трьох? Товаришiв? — Аль утупився поглядом у стелю i кiлька хвилин зосереджено мовчав.
— Не напружуйся, Аль, це я так… Питання чисто риторичне.
— А що це за товаришi такi? Чим вони знаменитi?
— Та нiчим. Просто це гарна книжка, я її читав дуже давно. Навiть забув, коли…
— Ти що, знудився? — в нього була приголомшлива риса — вiн завжди вцiляв у «яблучко», причому зовсiм випадково. Напевно, вiн мiг бути першокласним снайпером. — Тобi тут не подобається, Майкле? Тобi потрiбно розпружитися, зайнятись якоюсь чоловiчою справою. Хочеш, я познайомлю тебе з Еджiдiо?
— Хто такий Еджiдiо? — спроквола запитав я.
— Еджiдiо-акула.
— Чому — «акула»? — я зовсiм забув, що тутешнi мешканцi за традицiєю дають один одному рiзнi прiзвиська.
— Його дiд на початку 40-х пiймав бiля цих берегiв здоровенну акулу, — пояснив Аль.
— Он як… То що ж це за Акула?
— Мiй сусiд. Професiя в нього цiкава, не порiвняєш iз нашими, — вiн пiдводний археолог.
Це було дивно, адже тут iще стiльки всього недослiдженого на сушi. Я часом дивувався, що ведеться так мало археологiчних дослiджень, тодi як копати можна було в кожнiм дворi, на кожнiй вулицi, вже не кажучи про безлюднi мiсця. Той самий Гiпогей, пiдземний храм, про який я вже оповiдав, знайшли, коли якийсь пан почав розбудовувати свiй льох!
— Вiн займається дайвiнгом? — не зрозумiв я.
— Та нi! Дайвiнг — це для туристiв, а Еджiдiо-акула пiднiмає затонулi кораблi. Знаєш, скiльки їх тут?! — Аль знову зацокав язиком. — Акула малює мапи, а потiм працюють водолази. Але я скажу тобi, Майкле, по великому секрету — вiн, Акула, шукає золотого сокола.
Я вже звик до таких розмов, бо чув їх постiйно, в рiзних варiантах, — варто було лише засiсти в пабi, де пiсля роботи збираються мальтiйцi.
— Приходь до мене якогось вихiдного. Їй-Богу, Еджiдiо — цiкавий хлопець, а я, знаєш, не дуже знаюся на всяких тонкощах, менi важко балакати на деякi теми. Та й нiколи.
— Дякую, Аль, як-небудь зайду, — я раптом подумав, що, мабуть, мене тут вважають щонайменше дивним, а може, навiть «голубим». Я вдячний усiм, хто не вiдштовхнув мене, прийняв майже як свого. Я навiть став схожий на корiнного мальтiйця — хiба що вищий на зрiст, а ще волосся, яке має дурну здатнiсть вигорати на сонцi. У мене теж з’явилося прiзвисько — «водожер», не дуже благозвучне, але цiлком справедливе: коли мене припхали на цей берег, я був майже непритомний. Прiзвисько — це вже дещо, це майже як громадянство, навiть важливiше. Це — статус iз можливiстю надбати оселю й нащадкiв, яких так само будуть iменувати «водожерами», праправнуками Майкла-водожера. Можливо, це непогана перспектива…
Я замислився. Менi раптом страшенно захотiлося згадати, що вiдбувалося в книжцi пiсля уривка, що його встиг пробiгти очима в 713-му номерi. На подив, я нiчого не мiг згадати, все поставало в уявi на рiвнi асоцiацiй: автомобiльна майстерня, дощ, ром, дiвчина, що потiм померла… Я вирiшив завтра ж пiти в букiнiстичну крамницю й розшукати там цю книжку. Напевно, в англiйськiй версiї вона виглядає краще, нiж оте зашмульгане видання.
Через двi-три години протилежний берег, який було добре видно з вiкна, зрожевiв, а моя пляшка спорожнiла. Аль Венетто вже шкрiб вiником по пiдлозi. Свiтанок тут якийсь незвичайний — острiв наче пiдiгрiвався i пiдрум’янювався зсередини, мов яблучний пирiг у духовцi. Бiлястi кам’янi мури, що охолонули й потьмянiли за нiч, наливалися теплом, набуваючи медвяного вiдтiнку, а верхiвки веж покривалися зацукрованою сонячною скоринкою.