Расмус не був певний, чи курей хай би краще не було на світі, чи хай би були, але, врешті, вирішив, що хай би були. А то діти не дістануть у неділю по яйцеві, а без яйця й не знатимуть, що настала неділя. Ні, нехай кури будуть, і добре зразу ж піти й нарвати їм кропиви, щоб мати спокій.
Расмус був не ледачіший за інших дітей свого віку. Йому тільки не хотілося гаяти час на все те, що заважало лазити по деревах, чи купатися в річці, чи разом з іншими хлопцями гуртуватись у розбійницьку ватагу і влаштовувати засідку за льохом, коли котрась із дівчат ішла туди по картоплю. Він вважав, що під час канікул саме це й треба робити. Панна Шуліка не могла цього зрозуміти, і не дивно, що не могла. Вестергазький притулок був громадським закладом, але частину коштів на своє утримання діставав від продажу яєць і городини. Всю роботу і мусили виконувати діти, і панна Шуліка не ставила до них нелюдських вимог, хоч Расмусові й здавалося, що не по-людському змушувати його цілий день полоти картоплю. Бо він, як і всі діти-сироти, повинен був сам дбати про себе, коли йому мине тринадцять років, тож необхідно було до того часу привчити його до праці, це панна Шуліка розуміла. Не розуміла вона тільки, що навіть дітям-сиротам треба гратися. Але, мабуть, цього не можна було від неї вимагати, адже вона сама давно вже вийшла з дитячих років.
Расмус покірно рвав кропиву за курником. І поки нарвав її повний кошик, сказав курям кілька теплих слів:
— Ледацюги! Навряд чи хай би ви були на світі. Тут такі зарості кропиви, що від них здуріти можна. Але де там, ви її ніби не бачите. А я, мов той раб-негр, рву для вас кропиву, аж у голові паморочиться.
Що довше він міркував про це, то виразніше уявляв себе рабом-негром, і це була приємна розвага. Вчителька читала їм перед канікулами книжку про рабів в Америці. Нема кращого за уроки, коли вчителька читає книжку, а книжка про рабів-негрів — найкраще з усього, що Расмус будь-коли слухав.
Він рвав кропиву і стиха стогнав. Бо наглядач рабів саме вперіщив його батогом, а за льодівнею лежали кровожерні пси, ладні кинутись на нього, коли він не дуже швидко наповнюватиме кошика. Він уже збирав бавовну, а не рвав кропиву. Великі робочі рукавиці, які він надяг, щоб не жалити рук, не вельми личили рабові-негрові, що працював під палючим сонцем американського Півдня, але нічого не вдієш.
Расмус рвав кропиву, аж йому набридло. Та часом дрібні радощі трапляються й рабам-неграм. Неподалік від льодівні росло кілька великих кущів кропиви. У Расмуса кошик був уже повний, але він зірвав і ті кущі тільки для того, щоб подрочити кровожерних псів. І побачив щось у тирсі під льодівнею. Воно було ледь присипане тирсою і дуже скидалося на монету в п’ять ере. В Расмуса закалатало серце. Не може бути, що це монета! Проте він обережно скинув рукавицю і простяг руку по те, що лежало в тирсі. І справді то були п’ять ере! Лани бавовни зникли, кровожерні пси де й ділися, у сердешного раба-негра голова пішла обертом з радощів.
Бо скільки всього можна купити за п’ять ере! Чималу торбинку карамельок, або п’ять великих льодяників, або шоколадне тістечко. У містечку є крамниця. Він може побігти туди в обідню перерву хоч би й завтра. Чи краще бігатиме туди щодня, але не тратитиме грошей. Бо приємно знати, що ти багатий і можеш купити все, що хочеш.
Ні, нехай кури будуть на світі, і кропива також, адже без курей і кропиви він не знайшов би цього п’ятака. Расмус уже шкодував, що недавно так сердився на бідолашних курей. Правда, по курях не видно було, що їх дуже образила його лайка. Вони спокійно походжали собі в загороді, а однаково йому хотілося, щоб вони знали, що він, зрештою, не ворог їм.
— Будьте собі на здоров’я, — сказав Расмус, підходячи ближче до огорожі. — І я щодня рватиму вам кропиву…
Саме тієї миті сталося друге диво. Расмус помітив нову коштовність. За сіткою, біля лап однієї курки леггорнської породи, що голосно сокотіла, лежала черепашка. Серед курячого посліду лежала гарна, біла черепашка з дрібними брунатними цяточками.
— О! — вигукнув Расмус. — О!
Він швидко відщіпнув хвіртку і, не зважаючи на кудкудакання переполоханих курей, що розліталися навсібіч,] зайшов у загороду й підняв черепашку.
Його щастя було таке велике, що він не міг нести його сам. Конче треба було поділитися ним із Гуннаром. Бідолашний Гуннар! Він був із ним годину тому біля курника, але не знайшов ні черепашки, ні монети. Може, годину тому там не було цих скарбів, подумав Расмус. Може, вони якось вичарувалися тоді, коли він почав рвати кропиву. Може, в нього сьогодні день дивовиж.