Найкраще спитати Гуннара, що він думає про це.
Расмус кинувся бігти, але раптом спинився, бо згадав про кошика з кропивою коло льодівні. Він повернувся; назад і вже з кошиком в одній руці й з черепашкою та монетою, міцно затиснутими в другій, подався шукати і Гуннара.
Він знайшов його біля майданчика, де звичайно гралися діти з притулку, коли кінчали свою щоденну роботу. Тепер вони зібралися там усі й, видно, були чимось, схвильовані. Мабуть, щось сталося, поки Расмус рвав кропиву.
Расмус хотів відкликати Гуннара вбік і показати йому свої скарби. Але в того були важливіші справи.
— Ми завтра не йдемо полоти картоплю, — короткої сказав він. — Хтось має приїхати сюди, щоб вибрати собі дитину.
Перед такою новиною майже цілком зблякли п’ять ере й черепашка. Ніщо не могло зрівнятися з тим, що хтось із їхньої громади отримає власну домівку. Кожна дитина в притулку мріяла про таке щастя. Навіть великі хлопці й дівчата, що скоро мали покинути притулок і самі заробляти на себе, всупереч здоровому глуздові сподівалися на таке диво. Навіть найпоганіші, найбешкетливіші і найнеслухняніші з них не кидали надії, що одного чудового дня приїде хтось такий, що з якоїсь незрозумілої причини вибере саме його чи її. Не в наймити чи служниці, щоб попихати ними, а візьме собі за дитину. Мати власних батьків! Діти з притулку не могли уявити собі більшого щастя на світі, ніж це. Не всі з них відверто признавалися в цій своїй безнадійній мрії. Але Расмус, якому було тільки десять років, ще не вмів прикидатися байдужим.
— А що, як вони виберуть мене? — схвильовано сказав він. — О, якби вони захотіли взяти мене!
— Ет, не сподівайся, — відповів Гуннар. — Вони завжди беруть кучерявих дівчаток.
Расмусів радісний запал згас, на обличчі в нього проступило глибоке розчарування. Він благально звів на Гуннара посумнілі очі.
— Ти зовсім не віриш, що хтось захотів би взяти хлопчика з рівним чубом?
— Кажу ж тобі, що вони беруть кучерявих .дівчаток. Сам Гуннар був негарний, кирпатий хлопчик з таким чубом, як козяча вовна, і свої надії здобути батька й матір тримав у глибокій таємниці. Ніхто б, дивлячись на нього, не помітив, що його бодай трохи цікавить те, що має відбутися завтра.
Коли через годину Расмус лежав у своєму вузенькому ліжечку поряд із Гуннаровим у спальні для хлопців, він згадав, що й досі не розповів товаришеві про черепашку і п’ять ере. Він перехилився через край ліжка і прошепотів:
— Слухай, Гуннаре, сьогодні сталося стільки дивовиж!
— Яких дивовиж? — спитав Гуннар.
— Я знайшов п’ять ере й гарну, дуже гарну черепашку, але нікому не кажи про це.
— Можна мені поглянути? — пошепки попросив Гуннар, — Ходімо до вікна, щоб видно було.
Вони в самих сорочках, босоніж підійшли до вікна, Расмус при світлі літньої ночі показав свої скарби, обережно, щоб, крім Гуннара, ніхто їх не побачив.
— Як тобі пощастило, — мовив Гуннар, гладячи одним пальцем прохолодну черепашку.
— Так, пощастило. Тому я сподіваюся, що ті, хто приїде завтра, все-таки виберуть мене.
— Ого, чого захотів! — сказав Гуннар.
На ліжку біля самих дверей спав Великий Петер, найстарший хлопець у притулку, що мав безперечне право бути ватажком. Він підвівся на лікті й почав пильно прислухатися. Тоді пошепки сказав:
— Швидше лягайте. Іде Шуліка. Я чую, як вона гупає сходами.
Гуннар із Расмусом гайнули до своїх ліжок, тільки сорочки залопотіли їм по ногах. І коли Шуліка зайшла до спальні, там було тихо, як у вусі.
Завідувачка робила звичайний вечірній обхід. Вона ходила від ліжка до ліжка й перевіряла, чи всюди там лад. І часом, хоч дуже рідко, не вельми ласкаво, майже через силу, гладила котрогось із хлопців. Расмус не любив Шуліки. Та кожного вечора сподівався, що вона погладить його. Він і сам не знав чому, але дуже хотів, щоб вона його погладила.
«Якщо вона погладить мене сьогодні, — подумав він, — то це означатиме, що й завтра буде день дивовиж. Це означатиме, що ті, хто приїде, захочуть узяти мене, хоч я маю рівного чуба».
Панна Шуліка вже зупинилася біля Гуннарового ліжка. Расмус лежав, увесь напружений. Зараз… зараз вона підійде до нього.
— Расмусе, не скуби ковдри, — мовила панна Шуліка. Тоді рушила далі, а за хвилину зачинила за собою двері, спокійно, рішуче і впевнено. У спальні панувала тиша. Тільки з ліжка, де лежав Расмус, почулося глибоке зітхання.
Розділ другий
Другого ранку хлопці заходилися митись у своїй умивальні. Якщо вірити Шуліці, то вимиті вуха й вишарувані щіткою руки найбільше подобалися названим батькам, і сьогодні задля власної користі треба було зробити з ними все, що можна.