— Хай тебе це не тривожить, — відповів Лів. — Нас не так легко згубити.
У руці він тримав наладований пістолет. Глянувши на нього, Оскар скривився.
— Думаю, ти не збираєшся стріляти з цієї пукавки, — сказав він. — Мені дуже не подобається, коли вона тріскотить.
— Не збираюся, якщо ти відкопаєш гроші й віддаси їх, — спокійно відповів Лів.
— Ох-ох-ох, щось не можу пригадати, де саме я їх сховав, — сказав Оскар. Він зсунув на лоб кашкета й почухав потилицю. — Десь тут, — додав він по хвилі, показуючи рукою на купу каміння.
— Ми не маємо наміру гратися в шукачів скарбів, якщо ти на це сподівався, — сказав Лів.
— Швидше відкопуй! Невже ти своєю баранячою головою не можеш утямити, що ми поспішаємо? — додав Ліандер.
Він так нервувався, що аж тремтів.
Небо над верхівками дерев почало ясніти, і в блідому світанку стало видно, яке в Ліандера спустошене, марне обличчя. Він жадібно курив сигарету й не міг устояти на одному місці.
— Ну, копатимеш ти чи ні? — просичав він. Оскар зітхнув і благально обернувся до Расмуса.
— Хай ленсман нарікає на себе, — мовив він. — Ти можеш посвідчити, що я зробив усе можливе.
— Можу, — сказав Расмус.
Йому було страшенно шкода Оскара. Дуже погано, що грабіжники заберуть гроші. Єдина втіха, що Оскарові лишиться намисто й що вони зможуть помандрувати далі, коли всі ці страхіття скінчаться. І часом би пані Гедберг не одужала, то принаймні її дочка в Америці дістане намисто своєї матері, це також його втішало.
Оскар поліз на купу каміння. Лів і Ліандер не відступали від нього. Як шакали, подумав Расмус. У них аж очі горять із жадоби.
Він також побрався за ними і, тремтячи з холоду, сів на камінь якнайближче до Оскара. Він дивився, що робить його товариш.
— Ось тут, — мовив Оскар і почав розбирати каміння. Він шпурляв його на всі боки, воно котилося вниз, і гуркіт його звучав якось моторошно серед лісової тиші. Лів з Ліандером стояли біля самого Оскара і, витріщивши очі, тремтячи з напруження, стежили за кожним його рухом. Ось під камінням з’явився знайомий пакунок У цераті. Лів і Ліандер одночасно накинулися на нього.
— Нате ваші гріховні гроші, — зневажливо сказав Оскар.
— Порахуй! — крикнув Ліандер. — Він міг багато поцупити.
— Ох ти, гнидо, — сказав Оскар і плюнув.
Лів передав пістолет Ліандерові й почав рахувати гроші. Він сидів на камінні й без кінця рахував банкноти по сотні й по тисячі, аж у Расмуса запаморочилося в голові. Намисто також було там, разом з грошима, і Лів сховав його до кишені.
— Слухай-но, — сказав Оскар, — не обтяжуй себе намистом, я ним сам заопікуюся.
— Була така думка, — відповів Лів. — Але тепер я її змінив. Я вважаю, що ніякого намиста ти не дістанеш.
Почувши це, Ліандер раптом закричав, як навіжений:
— Віддай йому намисто! Як ти не розумієш, що це єдиний спосіб заткнути йому пельку, зробити його нашим спільником! Віддай йому намисто!
— Спільником? Отуди к бісу! — сказав Оскар. — Щоб я став спільником злодіїв і бандитів? Нізащо! А намисто я хочу забрати для того, щоб віддати його пані Гедберг, можете ви втямити це своїми злодійськими головами?
Лів і Ліандер перезирнулися, й на купі каміння запала зловісна тиша.
— Чуєш, що він каже? — мовив Лів. — Йому не заткнеш пельки тим, що зробиш його своїм спільником.
— Будьте певні, що ні, — відповів Оскар. — Я не був спільником злодіїв, скільки живу на світі.
— Скільки живеш на світі, — проказав за Оскаром Ліандер і так подивився на нього, що Расмус затремтів ще дужче. — Не так довго ти живеш на ньому. Але є кращий спосіб заткнути тобі пельку, втямив?
Він звів пістолета.
— Не стріляй! — крикнув Лів. — Ти що, божевільний, Ліандере?
— Я буду божевільний, коли цього не зроблю, — відповів Ліандер. — Тут є два зайві свідки, і я хочу зробити так, щоб вони тут і залишилися.
Він ще раз звів пістолета. Та раптом знов почувся крик:
— Не стріляйте!
То Расмус кинувся до Оскара, обняв його за ноги й відчайдушно закричав:
— Не стріляйте! Не стріляйте!
Але постріл пролунав. Тільки не з того пістолета, що грізно цілився в Оскара. Вистрілила інша зброя, і куля вибила в Ліандера з руки пістолета з такою шаленою силою, що він перелетів через купу каміння і впав аж унизу.
— Оскаре, ви мертві? — нестямно закричав Расмус.
— Ні, не мертвий, — відповів Оскар.
Він дивився в ліс. Той, хто стріляв, мав бути десь за тими товстими деревами.
Лів і Ліандер побіліли й теж дивилися в ліс. І вони побіліли ще дужче, коли побачили озброєних поліцаїв, що раптом вигулькнули з-за ялин. Перестрибуючи через каміння й тримаючи пістолети напоготові, вони невблаганно наближалися до невеличкого гурту людей на кам’яному пагорбі.