— Звичайно… Але цей відважний хлопець із Вестергазького притулку…
Ленсман глянув на Расмуса.
Той, не чекаючи, що ленсман іще скаже, миттю опинився за дверима й кинувся тікати. Але позад себе він почув Оскарів голос:
— Расмусе, почекай на мене!
Хлопець обернувся й побачив, що Оскар справді біжить за ним, аж рюкзак підстрибує на спині.
— Не віддавайте мене, — сказав, відсапуючись, Расмус, коли Оскар наздогнав його. — Я хочу бути з вами!
— Ох-ох-ох, — заклопотано мовив Оскар. — Та мене скоро замкнуть до в’язниці за крадіжку дітей. І такі, як ти, властиво, не повинні волочитися дорогами.
— Це лише доти, доки я знайду когось, хто захоче мене взяти, — благально мовив Расмус. — Ми скоро натрапимо на такого.
У душі він не вірив цьому, і йому здалося, ніби своїми словами він намагається обдурити Оскара. Ні, він уже не вірив, що натрапить на когось такого, хто захоче взяти його.
Але цього разу він помилився.
Вони мандрували цілий довгий день, і Расмус трохи втомився.
— Оскаре, де ми, по-вашому, сьогодні будемо ночувати?
Оскар спокійним кроком долав курну дорогу. Добре йому, він міг іти скільки завгодно й не втомлювався.
— Завжди знайдеться якесь місце, де можна переспати, — безтурботно відповів він.
— Де я вже тільки не спав, відколи втік з притулку, — сказав Расмус. — Дві ночі в повітках, одну на підлозі в порожній хаті, а тоді в Манюньої Сари, і ще одну в ленсмана. Цікаво, де мені сьогодні доведеться спати. І добре, що не знаєш цього заздалегідь, бо якби знав, то не було б так цікаво.
— Ох-ох-ох, — зітхнув Оскар.
Расмус замріяно дивився на червонясте надвечірнє небо.
— І цікаво, де я спатиму всі інші ночі у своєму житті.
— Ох-ох-ох, — знову зітхнув Оскар.
На якусь хвилину вони замовкли. Вони йшли путівцем, що вився через пагорки з луками, і його перетинали багато воріт.
— Сьогодні я вже відчиняю шістнадцяті ворота, — сказав Расмус. — Я їх рахував. А он іще одні, але вони вже відчинені.
— Так, на цій дорозі багато воріт, — сказав Оскар.
— А звідки ви знаєте? Ви вже сюдою ходили раніше?
— Ходив, і не раз, — відповів Оскар.
Вони зайшли у ворота. На стовпці була прибита табличка з написом. Расмус зупинився і прочитав:
«Чемний ворота завжди зачиняє, а як іде ледащо, то так їх лишає».
— Видно, останній цими воротами йшов якийсь ледащо, — сказав Оскар. — Ходімо, сядемо тут і трохи помилуємося природою.
Зразу за воротами починалася невеличка лука з м’якою, зеленою травою і безліччю квіток. Расмус старанно зачинив за собою ворота, бо не хотів бути таким, як той ледащо. Тим часом Оскар уже розташувався серед дзвіночків і стокроток. Расмус упав на траву поряд із ним. Приємно було дати спочинок стомленим ногам.
— Якби я був коровою, то спинився б на цій луці й нізащо звідси не пішов би, — сказав Оскар. Він почухав потилицю й додав: — Дивно, що людина ніяк не всидить на місці, все її кудись тягне. А однаково ж, хоч би де вона опинилася, всюди буде те саме. Трава і квітки, дерева й небо, ліс і сонце, місяць і оселі, які люди собі збудували. Таки справді дивно, що людині не сидиться на одному місці.
— Так, хоч мандрувати теж приємно, — мовив Расмус. — Принаймні влітку. Але, звичайно, взимку добре мати хату.
— Так, узимку на ногах наростають мозолі, тоді краще сидіти в хаті.
Здалеку почулося торохтіння підводи й цокіт копит, тому Расмус швиденько схопився й відчинив ворота. Хтозна, може, йому дадуть за це кілька ере.
Скоро з’явився й повіз. Він мав двоє сидінь, переднє й заднє, і тільки на передньому сидів якийсь чоловік.
— Це їде Нільсон із Кам’яного хутора, — сказав Оскар. — Чудовий господар.
Расмус притримав ворота й низько вклонився, коли господар Кам’яного хутора проїздив їх.
— Ти ба, який чемний воротар, — мовив господар, спиняючи коней. Він помітив Оскара, що сидів у траві при дорозі, й додав: — Кого я бачу! Об’явився Оскар. Та й пора вже!
Оскар кивнув головою.
— Авжеж, об’явився. Можна трохи під’їхати?
— Певне, що можна, — відповів господар.
Оскар і Расмус швидко вилізли на заднє сидіння, і повіз рушив далі.
— Тобі належить воротарська платня, — сказав господар і дав Расмусові п’ять ере.
Расмус засяяв. Диво дивне, як до нього котяться п’ятаки, відколи він знайшов перший коло льодівні.
Він нишком подивився на господаря Кам’яного хутора. На вигляд добрий чоловік, і не старий, обличчя засмагле, а очі сині, як небо.
— Де ти знайшов цього героя, Оскаре? — спитав господар, показуючи пальцем через плече на Расмуса.