— Та ні. Добре править, — зробив висновок Гійом.
— А ще твій тато не лише князівського, але й королівського роду. Так само як король Франції. Знаєш, де Франція?
— Далеко.
— Так, неблизько, — згодився Тугар.
— А хто там король?
— Людовік Святий.
— А чому Святий?
— Усе своє життя король присвятив одній-єдиній меті: визволити Святу Землю від невірних сарацинів.
— Дядьку Тугаре, розкажи мені про Святого Людовіка...
Ближче до весни, коли морози ще досить сильно дошкуляли мешканцям Тустані, особливо вночі, а вдень сонце сліпило очі, відбиваючись від неймовірно білого снігу, життя пожвавилося, зникла важка приреченість вимушеної самотності, з’явилася надія на скору весну.
Тугару з Нежданом уперше за зиму випала нагода вартувати на найвищій вежі фортеці. Намагаючись не замерзнути, брати залишили внизу важкі залізні обладунки, натягнули теплий верхній одяг. Ймовірність того, що їх обстріляють, була мала, а те, що поцілять, — узагалі ніяка.
Неждан усе хотів почати давно відкладену розмову, та ніяк не міг наважитись. На його подив, Тугар заговорив перший.
— Бачу, що ти не знаходиш собі місця, брате, — почав Тугар.
— Ти про що? — запитав Неждан.
— Та я ж бачу, що тебе щось хвилює.
Неждан вирішив скористатися з цієї нагоди.
— Ти змінився, — сказав він.
— Усі ми змінилися.
— Я не про те. Останнім часом ти сам не свій, Тугаре. Що з тобою? Погано, що ти ховаєшся від мене. Я ж усе-таки твій брат!
— Не все можна довірити навіть рідному братові, — відповів Тугар і, побачивши реакцію Неждана, поспішив заспокоїти: — А втім, ти правий. Нам потрібно більше довіряти один одному.
— Що сталося? — допитувався Неждан. — Від якогось часу ти чимось стривожений.
— Не від якогось часу. Є певний день.
— Що за день?
— Ти пам’ятаєш того німця, якого привезли з собою китайці?
— Звичайно. Ти його допитував. Це пов’язане з чимось таким, що тебе стривожило?
— Так. Більше того, це стосується мене особисто.
Неждан здивовано подивився на брата.
— Але ж ти з тим німцем не стрічався раніше! Він прибув з півночі, ти — з півдня.
— Але причини, що привели нас сюди, однакові, — повідомив Тугар.
Почувши таке, Неждан замовк. Він ще не знав, яку таємницю тримає при собі Тугар, але вже відчував, що це змінить життя обох.
— Я хочу, щоб ти дав мені слово: те, що почуєш зараз, залишиться тільки між нами, і ніхто — чуєш, ніхто! — про це не дізнається, — мовив Тугар.
— Чим я маю тобі поклястися?
— У Святому Письмі сказано: «Нехай буде слово ваше: так — так; ні — ні, а що понад це — те від лукавого». Для мене досить лише твого слова.
Вражений Неждан лише спромігся на кивок головою. Зрештою, для Тугара цього виявилося досить. Він сказав:
— Я не був відвертий з тобою, брате! Не все те, що я вам зі Златою розповів, було саме так.
— Про Едуарда також?
Про Едуарда я розповів усе. Ну, майже все. Справа не в ньому. — Тугар затнувся. — Тобто у ньому, але це не головне.
Неждан, побачивши, що Тугар не знаходить місця, намагаючись якось зв’язно почати розповідь, підійшов до нього і поклав на плече руку.
— Заспокойся, брате! — сказав він. — Може, поговоримо потім, коли ти втихомиришся?
— Я не заспокоюся. Краще зараз. Я розповім усе, а тобі вирішувати: розказати про це іншим чи допомогти мені.
Тугар подивився на сліпучо-білий засніжений ліс, який уперше побачив за останні десять років і яким марив серед пісків Палестини, і почав:
— Усе почалося влітку минулого року у ще не обложеній військами мамелюків Бейбарса Першого фортеці Сафет...
XII
Захеканий, весь мокрий від бігу і неймовірної спеки Тугар стояв перед Роже де Обером, здивований отриманою звісткою не менше самого командора.
— Ти дійсно не знаєш, навіщо знадобився Великому магістру? — укотре допитувався де Обер.
— Ні, cip, не знаю! — відповідав не менш спантеличений Тугар.
— І ти не зустрічався з Великим магістром?
— Не зустрічався. Ви ж знаєте, в останні роки я постійно тут із вами, в Сафеті. А Великий магістр в Акрі.
— Ось туди тобі й належить прибути! — повідомив Роже де Обер. — Вирушаєш негайно!
Звістка заскочила Тугара зненацька.
— Cip, я не знаю, що сказати, — признався він. — Мені не хочеться покидати місто у такий тривожний час.
— Усе в руках Божих. Якщо Йому завгодно залишити місто християнським, ніхто не зможе його взяти, — відповів Роже де Обер. — А ти, якщо хочеш стати одним з нас, повинен знати, що найперше для лицарів Храму — послух.