— В ім’я Бога, cip!
— Я не можу дати тобі нікого для безпеки. Невдовзі тут знадобляться всі лицарі, — сказав, наче виправдовуючись, де Обер.
— Я нікого й не прошу. Знаю про обстановку навколо міста. Дорогою одинокий подорожній приверне менше уваги, аніж цілий загін. Та й прибуття в Акру загону може бути неправильно витлумачене, — мовив Тугар.
— Мені приємно, що ти розумієш ситуацію. Дасть Бог, може, й зустрінемось! А наразі — прощавай!
Того ж дня Тугар покинув фортецю і спрямував свого коня до Акри. А назавтра Сафет обложили незчисленні війська султана Бейбарса. Облога закінчилася взяттям міста і загибеллю всіх християн. Усе це Тугар дізнався вже в Акрі, куди прибув наступного дня. Дорога видалася напрочуд безпечною. Видно, всі сили султан кинув на Сафет, не піклуючись за дороги і зовсім не побоюючись удару з боку Акри. Місто роздирала так звана війна святого Сави. Тугару важко було розібратися у перипетіях подій у місті. До нього доходили чутки, що ситуація в Акрі виявилася продовженням далекого звідси конфлікту між містами Генуєю й Венецією, а ті, в свою чергу, просто були розмінною монетою у війні ґвельфів і ґібелінів. Обидві партії віддавна сперечалися за панування у Середземному морі. Ситуацію ускладнило те, що генуезців підтримали госпітальєри, а венеціанців — тамплієри.
Та величезна робота, котру провів Великий магістр ордену в намаганні примирити три ворогуючі досі лицарські ордени — Храму, Госпіталя і Марії Тевтонської — та яка почала давати результати, була зведена нанівець спробою Генуї осадити Акру. Давня ворожнеча між двома наймогутнішими орденами католицької церкви, приглушена намаганнями Томи Берара, знову випливла назовні. Забулися спільні молитви і перемоги; забулася славна битва при Форбії, коли єгиптяни в союзі з хорезмійцями завдали катастрофічної поразки об’єднаним силам хрестоносців. Тоді з поля бою живими вибралися тридцять три тамплієри, двадцять шість госпітальєрів і лише троє тевтонців. Здавалося, кров, пролита спільно у бою, повинна назавжди поєднати християнське воїнство. Можливо, так і сталося б, якби до Акри, де досі мирно співіснували всі три магістри, не прибуло судно з купцями від Філіппа де Монфора, правителя Tipa.
Відтоді й почалося. У своїх діях генуезці та венеціанці не гребували нічим. Якщо перші обмежилися підтримкою того ж таки Tipa і госпітальєрів, то другі залучили жителів Пізи, Провансалю, тамплієрів і більшість місцевих баронів. До того ж і ті, й інші використовували сарацинів. Правда, якщо венеціанці лише вряди-годи, то генуезці мали безпосередній контакт із султаном Бейбарсом.
Словом, таким далеко не ідилічним місцем на Святій Землі була колишня столиця Єрусалимського королівства Сен-Жан д’Акр, куди дістався Тугар наступного дня. Зі сторони суші у місто можна було потрапити лише одним способом: через ворота святого Антонія. Причому їх охороняли «закляті» друзі — храмовники та іоанніти. Для пристойності чи то рівноваги серед білих плащів з червоним хрестом і червоних плащів з білим виднілася пара білих із чорним. Це несли варту лицарі ордену Марії Тевтонської. Вони не були залучені в конфлікт безпосередньо.
Побачивши подорожнього, до нього підійшли троє вартових — по одному від ордену. Вони підозріло оглянули Тугара з ніг до голови і, видно, залишилися невдоволені. Дійсно, у сарацинському одязі, із сарацинською шаблею, засмаглий на сонці Тугар був дуже схожий на місцевих жителів. Між іншим, саме ця обставина і дала йому можливість безперешкодно подолати шістдесят миль від Сафатк до Акри.
— Хто такий? — суворо запитав госпітальєр.
Видно, саме він був тут головним.
— І навіщо ідеш у місто?
Тугар обвів поглядом усіх трьох вартових, зупинився на білому плащі, вийняв з-за поли одягу сувій і простягнув тамплієрові. Видно, подібна процедура траплялася досить часто, оскільки двоє інших вартових ніяк не відреагували на це. А храмовник, прочитавши листа, згорнув його і віддав Тугарові.
— Це до нас! — повідомив він і, звертаючись до Тугара, сказав: — Далі вас супроводять.
Вартові дозволили Тугарові проїхати в місто. Одразу за ворітьми до нього під’їхали два сержанти у коричневих плащах і наказали їхати з ними. Справа височів замок, а троє тамплієрів поскакали мощеною вулицею в напрямку порту. Ще з того часу, коли Тугар зовсім небагато прожив у цьому місті, він пам’ятав, що вулиця справа вела до резиденції магістра ордену госпітальєрів, а зліва до міської стіни примикав квартал тевтонських лицарів. Правда, Гросмагістра в Акрі не було — Анно фон Зангерсхаузен перебував у замку Монфор, за двадцять п’ять миль звідси.