— Я це знаю і вдячна тобі, — згодилася жінка. — Якщо хочеш, я розповім тобі.
— А вечеря?
— Це недовго, тим більше що я не хочу, аби це чув іще хтось.
— Тоді присядьмо, якщо така справа.
Констанція і Лев всілися в кріслах біля вікна. Жінка деякий час дивилася на місто внизу.
— Цього разу до батька приїхала молодша сестра Йолента. Ти знаєш, її видали за Болеслава, князя Каліша.
Лев не те що знав про калішського князя, він просто чув про нього. Зрештою, на цьому вся цікавість і закінчувалася. Лева не хвилювали свояки, які не виявляли до його власної персони зайвої уваги, але для годиться він кивнув головою.
— Якось перед Різдвом Йолента розповіла мені про свою розмову з нашою старшою сестрою Анною. Вона проговорилась, що дочка Єлизавета чула від чоловіка про людей, котрих князь Казимир навіщось відправляв до монастиря Святого Михайла.
Почувши таке, Лев насторожився. Звичайно, він не сприймав серйозно подібні чутки, вважаючи їх лише жіночими теревенями, але тепер задумався. Почуте примусило його забути про вечерю у сусідній кімнаті.
Дочка Анни, сестри Констанци, була видана за Пржемисла Отакара II, а Казимир І був князем куявським. Лев пригадав рядки з листа Василька.
«Пржемисл надумав передати литовську державу в лен польським князям мазовецьким, куявським і краківським».
А це значило одне: в монастирі Воїшелк зайнятий не лише молитвами про спасіння душі.
XVII
Шість крісел розставлені колом таким чином, щоб кожен присутній бачив інших. У кріслі навпроти дверей сидів король Русі Василько Романович. Не по роках підтягнутий, майже без сивини, що було дивно, коли згадати, що брат Данило помер геть сивий, та й молодші від нього племінники вже мали посріблене волосся. Король не мав звичної у таких випадках корони — вона не була доречною сьогодні.
Праворуч від короля стояло крісло його сина, князя волинського Володимира. Він схожий на свого батька не лише зовнішньо. Останнім часом Василько помічав у синові ті самі риси — хороші й не дуже, які були колись у нього. Він хотів, аби син не повторював його помилок, але Володимир надто гордий, щоб не те що виконувати настанови, а й дослухатися до будь-яких порад.
Зліва від короля сидить князь перемиський і белзький Лев Данилович. Йому начебто слід почуватися тут ніяково, адже це чи не вперше він присутній на подібній зустрічі. Усі попередні відбувалися без його участі: то його забули чи просто побоялися запросити, то сам не захотів, то просто не мав змоги. Але ж ні! Лев Данилович не почувається тут сторонньою людиною. Він розуміє, що саме заради нього король Русі зібрав тут усіх. І саме він диктуватиме свою волю!
Поруч нього — крісло Мстислава Даниловича. Князь луцький був наймолодшим із синів Данила, намагався ні з ким не конфліктувати, і тому його часто запрошували для владнання незначних конфліктів.
Замикав коло король Галицький і князь Литовський Шварно Данилович — другий після Василька Романовича. Він сидів невдоволений і ображений на дядька, адже той у листі не вказав ні причини снему, ні кого ще запросив король. Зустрівши у Володимирі Лева, Шварно спочатку остовпів, потім, правда, швидко опанував себе. Зустріч братів хоч і не була ворожою, але і не зігрівала душу. Навіть тепер Василько розвів братів, усадовивши між ними Мстислава: присутність молодшого брата повинна втихомирити обох.
Шосте крісло залишалося порожнє. Шварно здивовано подивився на Василька.
— Хіба має бути ще хтось? — запитів він. — По-моєму, всі свої вже зібралися.
Василькові це сподобалося. «Всі свої!»
— Має прибути ще одна людина, яка дуже нам потрібна, — відповів Василько. — Мені доповіли, що вона вже в місті і, як тільки зможе, з’явиться тут.
Цей снем Василько Романович вирішив проводити не у палаці, а прийняв запрошення воєводи Марколта, тим самим неначе вказуючи невидимим очам і вухам, що це лише зустріч родини перед святим днем Воскресіння. Оглянувши присутніх, Шварно дійшов висновку, що лише йому і Мстиславу невідомо, хто повинен зайняти вільне крісло. Те, що це відомо Васильку з сином, Шварна не дивувало. Але про це знав і Лев, єдиний з братів, який знати не повинен.
Тим часом двері відчинилися, і в кімнату у простій чорній чернечій рясі ввійшов Воїшелк. Із реакції присутніх Шварно переконався, що його попередні підозри підтвердилися: лише для нього з Мстиславом це стало несподіванкою.
— Батьку! Брати! Пробачте мені за те, що вам довелося чекати. Лише зараз у церкві Успіння Богородиці закінчилася служба, — сказав, уклонившись, він.