— Що ж, залишимо небесне Богові, а самі займемось земним і грішним, — відповів Василько, показуючи на вільне крісло. — Ми чекали лише на тебе.
Воїшелк мовчки пройшов до запропонованого місця, кинувши обережний погляд на Лева.
— Дякувати Богу, зібралися всі свої, — почав Василько Романович. — Як ви знаєте, я не зловживав своїм правом збирати вас на снем, поважаючи ваше право самим господарювати у своїх землях. Обставини склалися так, що цього разу відкладати нашу розмову вже небезпечно. У своєму посланні кожному з вас я загалом розповів про ситуацію, що склалася на наших західних границях. Папська столиця вкотре підступно домовилася за нашими спинами з нашими ж сусідами, без нас вирішивши нашу долю. У всіх нас ще свіжі спогади про війну, що її вів Роман з Пржемислом-чехом. Йому, як і Романові, не дістався австрійський трон, і він вирішив компенсувати свої невдачі на заході — тут, на сході. Боюся, нас чекає війна. Я готовий вислухати вас усіх. Нехай кожен висловиться, як нам бути далі. Прошу не забувати, що віднедавна Пржемисла підтримують тевтонці. Північ Литви, Шварно, може зазнати їхнього нападу. Прошу зважати на це! Леве, ти найстарший серед братів. Тобі і першому говорити.
Лев хотів було відмовитися від такої честі і сказати, що не його, а Шварна батько поставив над усіма, але в останній момент передумав — дійсно, не варто загострювати і без того недружні стосунки з братом. Натомість Лев подивився на Василька і мовив:
— Може, спочатку дамо слово брату Лавришу? Нехай він пояснить нам, з якого це дива до нього в монастир завітали люди куявського князя Казимира?
Для всіх присутніх, включаючи самого Воїшелка, що у постригу узяв ім’я Лавриш, сказане Левом стало несподіванкою. Молодші враз загомоніли, лише Василько скрушно похитав головою.
— Брате! — зробив наголос на слові Лев. — Поясни нам, що вони робили у святій обителі, де належить лише молитися за цей грішний світ. Чи не з посланцями ворога нашого брата Романа Пржемисла ти домовлявся? І чи на задумуєш ти вкотре повернутися на трон свого батька Міндовга, щоб уже остаточно забрати його у Шварна?
Присутні зрозуміли, що Лев знає таке, про що вони навіть не здогадувалися, тому всі, неначе за командою, подивилися на Воїшелка. А литвин спокійно витримав ці погляди і, звертаючись не до Лева, а до Василька, сказав:
— Батьку! Ти знаєш, що для мене ти ним став ще тоді, коли Міндовг був живий. Я ніколи не посмів би зробити ні тобі, ні присутнім хоч дрібки того, у чому мене намагаються звинуватити. Князь перемиський правий: до мене у монастир дійсно на початку зими прибули посланці Казимира. Монастир завжди радо відчиняє браму перед усіма, хто стукає у неї. Їх дійсно прислав князь, але не з тої причини, про що думаєш ти, Леве. Куявський князь, відчуваючи свою кончину (а помер він через місяць), розіслав у монастирі своїх посланців, щоб молилися за його спасіння. Зараз замість нього править син Земомисл, і він не спішить відвідати нас.
Відповідь Воїшелка Василька переконала. Але не Лева. Він зневажливо усміхнувся.
— А за спасіння чиєї грішної душі приїжджав молитися старший син Казимира Лєшек, названий Чорним? — запитав він.
Тут стривожився Василько Данилович. Саме проти Лєшека пробували настановити його польські посли півроку тому.
— Мені хтось пояснить, про що ви так уперто сперечаєтесь? — не втерпів Шварно.
— Брате, ти вважаєш мене своїм суперником, ба навіть ворогом, — говорив Лев. — Ти навіть не захотів повідомити мене про радісну звістку, що став повноправним володарем Литви. Звичайно, адже свояк сам передав тобі все правління! А тут бачиш як? Дядько попереджав нас, що Литву хочуть зайняти мазовецькі, краківські і куяльські князі. Куявський Казимир і мазовецький Лєшек вже навідали твого свояка. Цікаво, з Кракова ще не було нікого, чи я щось пропустив?
Василько продовжував мовчки спостерігати за присутніми. Звичайно, він не хотів, щоб на снемі, організованому ним же, хтось когось звинуватив, навіть якщо це і справедливо. З іншого боку, він бачив, що Лев найбільш поінформований про предмет розмови, і старшому племіннику не відмовиш у рішучості.
Воїшелк, вірніше монах Лавриш, аніж князь, зберігав такий завидний спокій, неначе все, що тут відбувається, його не стосувалося.
— Лєшек дійсно шукав у мене підтримки проти свого суперника на польський трон, але отримав відповідь, котру я повторю перед вами: «Земні справи мене не цікавлять!», — говорив він. — Правда, тоді я додав дещо, але не можу сказати це зараз.
— Чому? — запитав Мстислав.