— Бо я тоді сказав: «Ідіть з миром!»
— Воїшелку, ти мав би розповісти нам про ці відвідини, — похитав головою Василько. — Тоді не довелося б Левові звинувачувати тебе у будь-чому. Погодьтеся, що обвинувачення князя перемиського звучать досить переконливо.
— Я не вважав за потрібне це робити. Вважав, що це стосується мене, й не більше.
— Це стосувалося б лише тебе, якби не та обставина, що за всім цим маячить тінь Пржемисла Отакара! — повчально сказав король. — Чесно зізнаюся, не скажу, коли і де він зупиниться.
— Якщо не зупинити його самим!
Усі подивилися на Лева.
— І яким чином ти збираєшся його зупинити? — в’їдливо запитав Шварно.
До нього знову повернулася його впевненість, що поступилася сумнівам, коли старший брат звинувачував Воїшелка.
— Чому б тобі не попросити свою жону, щоб вона посприяла тому, що її племінниця Кунегунда відверне Пржемисла від наших земель?
Василько Романович, бачачи, що зустріч рідних братів може закінчитися не просто сваркою, заспокійливо підняв руки.
— Прошу не забувати, що ви не просто брати, але й князі, яким негоже уподібнюватися смердам, — сказав він. — Пам’ятайте, як поводився у подібних ситуаціях ваш батько!
— Наш батько не бував у таких ситуаціях, — заперечив Лев. — Він був один, а ти, дядьку Васильку, завжди підтримував його. А зараз хто з присутніх тут назве мені людину, що здатна підняти всіх інших проти Отакара, Орди, тевтонів?
Це прозвучало, як удар проти Василька, короля Руського, але Леву було байдуже. Він (і не лише він) бачив, що дядькові важко розібратися в тому, хто з синів може очолити дружину проти неприятеля.
— І що саме ти пропонуєш? — подав голос Володимир, який досі не проронив ні слова.
— Королівство має бути єдиним, — упевнено відповів Лев. — І король має бути один.
— Тобто ти, — хитро подивився на нього Воїшелк.
— Король має бути один! — повторив Лев. — А то виходить досить дивно: ти, дядьку, король Руський, Шварно — також король Русі. Мене і Мстислава також ніхто не позбавляв цього титулу, хоч ми і не хвалимося цим. Навіть послам з інших країв важко розібратися, до кого з нас звертатися. А якщо справа заходить за литовські справи, то згадують і монаха Лавриша. Тому я повторюю: король має бути один!
— А що робити з іншими? — поцікавився Мстислав.
Йому, як наймолодшому з братів, узагалі не світила перспектива натягнути на голову королівську корону батька, тому він споглядав на все спокійно.
— А інші мають прийняти цей вибір. Я сказав усе!
Настала тиша. Кожен обдумував почуте. Кожен, як би він не ставився до Лева, розумів, що той має рацію. Правда, майже всі підозрювали, що, говорячи про єдиного короля, князь перемиський і белзький має на увазі себе.
— Ми не про це говоримо, — вставив Володимир. — Нам ніхто не заважає, за винятком своєї гордині, звичайно, прийти на допомогу один одному, якщо комусь загрожує небезпека. Ніщо, крім гордині. Та, на жаль, так сталося, що ніхто допомогти нам не спішить. Адже папи лише вміють обіцяти і ставлять на перше місце мову, якою ми повинні молитися за своє спасіння. Тепер згадаймо наших тестів. Хто з них готовий стрімголов кинутися на допомогу своєму зятю? Ну, не стрімголов, але кинутися? Мій тесть, князь чернігівський? Чи, може, Бела? Леве, ти впевнений у ньому? Міндовг Шварнові не допоможе, хіба з того світу. Мстиславе, пробач, але хан Тейгак далеко звідси і, боюсь, вже забув про одного з своїх численних зятів. Тому ми приречені допомагати один одному!
— А ми йдемо з ординцями на землі брата! — Шварно подивився на Лева.
— Твої землі я не чіпаю, — запально відказав Лев. — Це не твої володіння примикають до Орди! Це не твої міста залишені без оборонних мурів, а єдині з нас усіх мають мури.
— Але ж на Литву ти водив Орду! — подав голос Воїшелк.
— Прошу всіх заспокоїтися, — перервав цей словесний потік Василько. — Гадаю, на сьогодні ми можемо закінчити. Нам усім є про що подумати. Гадаю, спільне святкування Великодня примирить всіх і переконає інших у нашій злагоді. Давайте зараз усі підемо до собору і помолимось за нашу спільноту. Леве, я хочу, щоб ти залишився.
Четверо чоловіків підвелися і один за одним покинули кімнату. Василько і Лев залишилися.
— Воїшелк тебе переконав? — запитав Василько.
— А тебе, дядьку?
— Мені важко відповісти. Але саме зараз розкол нам не потрібен.
— Я також не хочу розколу, — признався Лев. — Я лише бачу, що всі ви прихиляєтеся до Воїшелка. Шварно вдячний йому за титул князя литовського; ти, дядьку, що він називає тебе батьком, і всі — що він, язичник, син католиків, став православним, до того ж монахом. Я не вірю таким перевтіленням! Не вірю. Але Володимир правий: ніхто мені не допоможе — ні Бела, ні Климент. А тут збоку Сарай постійно нагадує мені, що я повинен підкорятися то одному ханові, то іншому.