— Які події? — не зрозумів Тугар.
— Значні. Відпочивай!
Тугар сподівався, що наступного ранку Світозар захоче подивитися на своє військо, але яким же було його здивування, коли той же Неждан повідомив, що Світозара у Бакоті вже немає. На запитання, де він є і що тут взагалі, в біса, відбувається, Неждан лише відповів:
— Всьому свій час!
Але Тугар чекати не хотів, розуміючи всі наслідки. Можливо, станеться так, що їх знову заберуть у якесь Богом забуте Лукове подалі від мети перебування тут, у Бакоті.
«У другому ряду третя ніша, якщо рахувати від Єрусалима...» Легко сказати! Здавалося, легше пробратися у сарацинський Єрусалим, аніж подолати якихось півтори сотні ліктів Білої гори.
Але підходи до цього поки що нерозв’язуваного завдання довелося відкласти на непевний час. Наприкінці вересня Світозар знову несподівано з’явився у Бакоті, чим зовсім заплутав Тугара і не лише його. Воєвода знову зачинився у палаці Славомира. Про що розмовляли теперішній і колишній воєводи — залишилося в таємниці, але Світозар невдовзі відбув у Тустань, для чогось забравши з собою й Неждана. Володислав знову став соцьким, а Тугар залишився у невіданні, навіщо Світозару, а отже і Леву, потрібен його брат. Прощаючись, Неждан шепнув, що ще до зими вони побачаться і щоб він, Тугар, нічого не робив з того, заради чого прибув сюди.
З цим Неждан і поїхав. А Бакота залишилася у чеканні чогось невідомого.
А ще через місяць вартові повідомили воєводу Славомира, що із заходу до міста наближається чималенька дружина. Той негайно вислав їм назустріч невеликий загін, командувати яким поставив Тугара. З двадцятьма ратниками він поскакав полем вздовж Дністра. Яким же було здивування Тугара (і не лише його), коли на чолі дружини він побачив Лева Даниловича, а по праву руку від князя упізнав брата!
— Вітаю, князю! — сказав Тугар, приклавши руку до грудей. — Воєвода Славомир велів зустріти тебе.
— Що ж, славний воїне, показуй дорогу! — відповів Лев. — Хоч колись я й бував тут, за цей час багато води спливло Дністром.
Тугар примостився біля Неждана. Брати щиро обнялися. Побачивши це, Лев усміхнувся.
— Тож все-таки ти знайшов свого брата! — сказав він.
— Так, князю! Я вдячний тобі!
— Що ж, закінчимо з цим! — проказав Лев і першим пустився конем наперед.
Дружина рушила за ним.
— Що тут відбувається? — тихо запитав Тугар брата.
— Потім! — так само тихо відповів Неждан.
Тугар зрозумів, що нічого нового він від брата не дізнається, — той не хоче говорити чи не знає. Не настільки Неждан близький до князівського оточення, щоб знати причину появи того на південних землях Русі.
— Злату бачив? — поцікавився старший брат.
Неждан кивнув головою.
— І?
— Розказав, — буркнув той.
— А вона?
— А що вона? Поплакала, потужила і заспокоїлася. Брата вона не бачила відтоді, як убили її батька. Гадала, що й Остромир також загинув. А тут він невідь-звідки з’являється й одразу гине від твого меча. Ще до того, як дізналася про його існування. Поплакала та й заспокоїлася... — повторив Неждан.
— А на мене гніву не тримає? — поцікавився Тугар.
— Та не переживай! Ти ж убив не її брата, а розбійника. Тож не переймайся.
Тим часом дружина виїхала у велике поле. Лев зупинив коня. Решта зробили те саме. Князь деякий час мовчки сидів у сідлі, оглядаючи нічим не примітне поле. Потім обернувся до інших і сказав:
— Ось тут, тринадцять років тому, ми вщент розбили військо Куремси. Славна була битва! Багато воїнів поклали свої голови на цьому полі.
«Серед них була голова командора де Пардо», — подумки продовжив спогад князя Тугар, але, на його розчарування, більше Лев не сказав нічого. Він лише перехрестився і легко вдарив коня в боки. Дружина рушила далі.
Після прибуття до Бакоти князь Лев Данилович одразу поселився у дитинці — для того, щоб відпочити, чи для вирішення своїх справ. Те, що Лев не відпочивати приїхав, стало зрозуміло наступного ранку, коли, не дочекавшись сходу сонця, Бакоту покинув невеликий загін ратників. Їхній шлях лежав на південь. Про його справжню мету не знав ніхто, навіть Неждан, якого Тугар попросив хоч щось прояснити. Але молодший брат не знав, що відповісти.
А разом з першим снігом на протилежному березі Дністра вартові зауважили монгольське військо. На превелике здивування жителів Бакоти, Лев Данилович не те що не віддав наказу готуватися до відсічі, але навіть і не оголосив тривоги. Він спокійно спостерігав, як монголи переправляються через річку на невеликих човнах, залишивши на тому березі частину війська з кіньми.