«Ну й нехай!» — подумав Лев, а сам кивнув головою, мовляв, розумію, у мене також термінові справи.
— Я хочу миру, — сказав він.
— Я також цього хочу, — вторив йому Ногай. — І зараз мені зовсім не потрібно, щоби з півночі на мене чатувала загроза.
— Про яку загрозу ти говориш, хане! Твої очі побачили, що Бакота є неприступною, чи, може, твої воїни наткнулися на військо у засаді?
— У мене лише одне око, але навіть ним я побачив багато чого, що ти, князю, намагаєшся приховати. — Ногай, здавалося, не зауважив, що руський князь назвав його ханом, що було суворо заборонено в Орді.
— Про що ти говориш?
— Тут, у Бакоті, ти тримаєш надто багато війська.
— І скільки тобі потрібно сил і часу, щоб здобути Бакоту? — поцікавився Лев.
Ногай знову усміхнувся.
— Якщо чесно — то небагато! Але мені чомусь здається, що й в інших містах у тебе не менше воїнів.
— Але не досить, щоб зупинити тебе. Міста стоять відкриті, розбійників і просто шукачів наживи багато. Ми ж повинні якось захищатися!
— Нехай! Більше того, я навіть повірю тобі. Тепер поговоримо про головне: чого ти хочеш?
Лев відповів не зразу. Він подивився на порожній стіл, чомусь подумав, що медовуха тут ніяк не завадила б.
— Я ж казав: хочу миру з тобою. Я не бачу, що робиш ти, тебе не цікавить, що роблю я. Ні ти, ні я не направляємо свої дружини один на одного. Погодься, що нічого доброго з того не вийде. Тим більше що у тебе справи на півдні, у мене ж справи на півночі.
— Що ж, ти слушно кажеш, князю, — відповів Ногай. — Мені неспокій на півночі не потрібен. І тобі також. Але як нам бути, адже я лише один із підданих великого хана? Якщо великий хан захоче напасти на Литву чи Польщу, я не зможу відмовити.
— Я розумію тебе. Що ж, якщо тобі доведеться це робити, я зрозумію.
— А якщо великий хан змусить і тебе до походу?
— Проти Польщі і Литви? Якщо ти не чіпатимеш моїх земель. Але і я хочу твоєї допомоги, коли буде потрібно.
— Якщо це не шкодитиме моєму ханові.
Взагалі-то Лев добився від Ногая всього, на що сподівався від цієї зустрічі. Для нього зараз важливішими були події у Литві і Польщі, аніж загроза з півдня. Тепер же він міг спокійно довершити свої справи на півночі, щоб потім... повернутися сюди. Згодом.
Але виявилося, що Ногай сказав ще не все. Він хитро подивився на Лева єдиним оком і мовив:
— Для цього я хочу, щоб ти забрав своїх воїв з південних міст.
— Яких? — запитав Лев упалим голосом.
На щось подібне він не сподівався.
— Бакота, Ушиця, Черн, Кучелмин.
Це були прикордонні міста, куди Лев відправив найбільше ратників. Тепер же доводилося фактично віддавати їх монголам. Подивившись на Ногая, Лев зрозумів, що той не відступить, і сподіватися на щось інше не доводиться.
— Дозволь і мені сказати. Якщо я заберу свою дружину з названих міст, крім Черна, я залишу інші мої міста перед небезпекою захоплення. Я не буду розповідати іншим князям, тим більше городянам, про нашу зустріч, але не хочу, щоб вони відчували себе незахищеними. Немає мурів — погано, але дружина захистить. Коли ж Бакота, Ушиця і Кучелмин залишаться без війська, боюся, миру, про який ми говоримо зараз, не буде на Русі.
Ногай відповів:
— У мене два запитання, князю! Перше. Чому ти з перерахованих мною міст виключив Черн?
Лев зітхнув.
— На жаль, є дві фортеці на моїх землях, котрі мені не належать. Це Тустань, яка у мене ж збирає мито, і Черн. Якщо ти не знаєш, то там живуть усі ті, хто колись тікав від бояр, своїх господарів і не захотів підпорядковуватися князю. Вони завдавали клопоту ще моєму дідові.
— Нехай, — неохоче згодився Ногай. — І друге запитання. Що ж ти хочеш зробити з іншими містами?
— Захистити їх, — відповів Лев. — Мурами.
На подив Ногая, він продовжив:
— Про жоден напад на тебе мови йти не може. Якщо ж на моїх землях з’явиться твоє військо, Ногаю, яке, ти сам запевнив, не зашкодить, городяни спокійніше приймуть його, споглядаючи на нього зі стін.
Ногай не міг не відзначити слушність у словах князя.
— Ти виводиш військо з трьох міст. Можеш звести мури також у трьох містах. Перемишль, Белз, адже ти князь перемиський і белзький. Третє місто...
Львів, — поспішив випередити його Лев.
— Місто, назване на твою честь? — усміхнувся Ногай. — Що ж, я не проти, нехай буде Львів. Сподіваюся, ми ніколи не зустрінемося на полі борні.