Лев його заспокоїв.
— У мене зараз інші плани, — сказав він.
— А коли вони справдяться?
— Це не буде так швидко, як тобі може здатися. А потім... — Лев обвів поглядом кімнату. — Чим не чудове місце для наступної зустрічі? Але, Ногаю, я маю ще одну вимогу.
Побачивши, що той скривився, Лев поспішив заспокоїти:
— Це навіть не вимога. Просте прохання.
— Я тебе слухаю.
— Скоро зима, — мовив Лев. — Нехай мої ратники залишаться у містах на зиму. Ти ж розумієш, що ніхто взимку мури зводити не буде!
Ногай подумав, що це слушно, і кивнув головою.
— Але я залишу в Бакоті свого намісника, — наостанок сказав монгол.
— Також мусульманин? — запитав Лев.
— А чому ти стривожився?
— Я хочу, щоб намісник такого шановного хана не почувався незручно. Послідовнику Пророка буде важко створити такі умови, — пояснив Лев. — Принаймні мечеті тут немає.
Ногай поспішив заспокоїти князя.
— Мій намісник — не мусульманин. Щоправда, і не православний.
— Язичник? — Лев ледве не сказав «поганин», але вчасно спохопився — невідомо, як відреагував би мусульманин на подібне слово.
— Він християнин. Хоч і латинянин, — пояснив Ногай.
Лев махнув рукою.
— Це не проблема! — сказав він. — У мене в містах їх багато. Не думаю, що ще один чимось мені зашкодить.
Того ж вечора хан Ногай переправився на протилежний берег Дністра. Князь Лев Данилович подарував йому човна, у якому ледве вмістилися всі подарунки, що їх привезли зі Львова.
Загалом і Ногай, і тим більше Лев залишилися задоволені зустріччю. Ногай забезпечив собі спокій на північних границях і фактично отримав під свою опіку прикордонні міста, а Лев, хоч і втратив їх, міг сміливо перекинути на північ підготовлених ним же ратників. І поволі відновлювати міста. Добре, що Львів також у цьому списку. Князь уже давно подумував про те, чи не перебратися з Перемишля у це місто, як свого часу батько покинув немилий йому Галич і зробив столицею Холм. А там, де три мicта, там і чотири. І так далі. Словом, Леву Даниловичу було чого радіти.
Чого не скажеш про Тугара. Дізнавшись, що весною доведеться залишити Бакоту, а отже, монастир і могилу Гійома де Пардо, він засмутився. Виходило так: щоб здійснити задумане, у нього залишилася зима.
А тут ще новий намісник хана Ногая! Тугар міг заприсягтися на Святому Письмі, що десь його вже бачив.
Намісника, котрого Ногай залишив у Бакоті, щоб князь руський нічого не зробив з того, про що вони домовлялися, звали Карл Руерг.
XXII
Несподівана поява гінця посеред ночі нічого доброго не обіцяла. Князь Лев Данилович хотів навіть послати до Мари Захарія Витановича, який посмів його розбудити (а до Мари князь посилав значно частіше, ніж до біса), але, знаючи печатника, вирішив не спішити з висновками: із дурницями той ніколи б не наважився потурбувати пана. Тим більше — серед ночі. До того ж у таку заметіль.
Лев Данилович мерзлякувато зіщулився, накинув на плечі овечий кожух, опустив ноги у високі, вихололі звечора чоботи і лише потім невдоволено запитав:
— Ну і навіщо мене розбудили?
Печатник Захарій низько вклонився.
— Пробач, князю! Прибув посланець від твого брата Шварна, — повідомив він.
«Якби Львів мав мури, ніякий посланець не розбудив би мене!» — подумав Лев, а вголос запитав:
— І чого хоче мій брат Шварно? Захарію, ти знаєш, що робиться надворі? Чому ти не прийняв гонця, не нагодував, не поклав спати, щоб зранку я міг — зауваж, виспаний — його прийняти? Навіщо така поспішність?
— Тому що твій брат Шварно помирає.
Сон як рукою зняло. Леву перехопило подих, і він зміг вичавити з себе лише одне слово:
— Клич!
Князь не став чекати, поки посланець привітається.
— Лист із тобою? — тільки й запитав.
— Ні, князю! — відповів той. — Великий князь Литовський дуже слабий і сам не міг написати. Він переказав мені на словах своє бажання бачити тебе в Холмі. Просив, щоб ти заспішив до нього.
— Брат настільки хворий? — стривожено спитав Лев.
— На жаль, князю, це так!
— Скажи мені таке: крім тебе, князь посилав іще когось?
— Не знаю, князю! Твій брат викликав мене сьогодні зранку, і я одразу ж вирушив у дорогу. Зміг лише зараз доїхати сюди.
Лев помітив, що той ледве тримається на ногах.
— Захарію! Відведи його, нехай відпочине, а сам підготуй коней і дружину. Зранку ми виїжджаємо.
Печатник пішов виконувати наказ, а Лев залишився сам. Він зрозумів, що цієї ночі більше не засне. Звістка про неміч брата схвилювала його. Він не бачився зі Шварном від тієї пам’ятної зустрічі у Володимирі, що закінчилася смертю Воїшелка. Хоч ця подія і перетворила Шварна на повноправного володаря Литви, стосунки між братами зіпсувалися остаточно. Шварно підозрював брата у тому, що смерть Воїшелка була не випадковою, а наперед спланованою ним, Левом. Видно, Василько Романович не зміг переконати його у протилежному, а може, і сам підозрював старшого племінника у нещирості. Коли ж проти Шварна виступили литовські князі, віддавши перевагу не йому, а синові Вовка Тройдену, за порадою й підтримкою той звернувся до Василька, Мстислава, але не до нього. Можливо, цьому сприяло й те, що Лев пригрів біля себе сина Тройдена. Як би там не було, в останній рік стосунки між братами стали найгіршими відтоді, як помер батько.