Про що говорили між собою Бомон із незнайомцем — Тугар не чув. Як належить зброєносцю, він відійшов від пана і чекав осторонь. Тугар вдивлявся у лицаря — зрілого чоловіка, трохи старшого за його пана, — і запримітив одну деталь; його праве око нервово сіпалося. Розмова тривала недовго, і розсталися тамплієр з іоаннітом досить щиро. Госпітальєр пішов своєю дорогою, а Бомон заспішив до фортеці. На мовчазний подив зброєносця, пан відповів, що це — добрий чоловік, дарма що носить плащ госпітальєра.
Більше того незнайомця Тугар не бачив. Він так і не дізнався ні його імені, ні того, звідки той відомий Бомону. А невдовзі Едуард Бомон відплив у Францію, а в Тугара не було часу для роздумів про це.
Тугар лежав з розплющеними очима, дивився у низьку темну стелю і роздумував над причинами, які привели Карла Руерга спочатку у столицю хана Ногая, а затим сюди, в Бакоту. Єдине, що пов’язувало Тугара і Руерга, був Едуард Бомон. Саме він відправив Тугара сюди. А це означало, що причина появи його, Тугара, і Карла Руерга — одна й та сама: дорогоцінний скарб з могили Гійома.
Тієї ночі Тугар більше не заснув. Зранку, як тільки зійшло сонце, він вирішив поділитися своїми підозрами з Нежданом. Брат, уважно вислухавши Тугара, недовірливо запитав:
— А чи не вигадуєш ти, брате, все це?
— Навіщо воно мені? — здивувався Тугар.
— Ти ж пам’ятаєш нашу умову: я не заважаю, але й не допомагаю тобі. Бо нам доводиться покидати Бакоту. От і приплів Руерга. Він, до речі, намісник Ногая.
Тугар образився.
— Мені нічого вигадувати! — сказав він. — А про нашу домовленість я пам’ятаю. Мені самому видається дивною поява іоанніта у таборі монгольського хана і ще більш дивним його перебування там, де і я. Не думаю, щоб це було простим збігом. Так не буває!
— Ти правий: так не буває, — згодився Неждан.
Він на деякий час задумався. Потім подивився на монастир у скелях.
— Одного я не розумію: як цей Руерг дізнався про Гійома? Ти ж говорив, що під час розмови з Едуардом ви були самі.
— У келії, крім нас, не було нікого, — підтвердив Тугар.
— Може, Едуард міг проговоритися?
— Навряд. Ти ж знаєш, що від нього Щось довідатися було важко.
— Авжеж. Може, під час сповіді...
Тугар увірвав брата.
— Таємниця сповіді! — заперечив він. — Це виключено!
— Тоді не знаю. Може, хтось вас підслуховував?
З того, як брат задумався, Неждан зрозумів, що той щось пригадав.
— Щось бачив?
— Не знаю, — зізнався Тугар, — але під час перебування в монастирі у Франції я двічі зустрічав одного і того самого ченця біля моїх дверей.
— Він міг вас підслухати?
Тугар знизав плечами.
— Та міг, напевне, але це навряд.
— Чому?
— Де Франція, а де Свята Земля! Адже я не думаю, що Руерг прибув із заходу. До столиці Ногая легше добратися з півдня.
— Але ж і від часу вашої розмови з Едуардом минуло два роки! Поки посланець добереться до Палестини, поки Руерг перепливе море, поки завоює довір’я Ногая, що той зробить його своїм намісником... Мені здається, що навіть два роки для цього недостатньо.
Тугар змушений був погодитися з братом.
— Що будемо робити? — запитав Неждан.
— Будемо? — здивувався Тугар.
— Так, тобі не почулося.
— Але ж раніше при розмові в Тустані ти сказав, що допомагати не будеш.
— Тоді ця справа стосувалася лише мене і тебе. А тепер звідкись з’являється цей Руерг і хоче забрати те, що колись належало близькій імені людині. Я досі проти того, щоб тривожити спокій Гійома, але якщо вже вибирати, то мої симпатії на твоєму боці, а не на боці якогось госпітальєра, — закінчив Неждан.
— Дякую, брате! — розчулено сказав Тугар. — Я ніколи не сумнівався в тобі. Але як нам здійснити це? Після Пасхи ми покидаємо Бакоту назавжди, залишивши Руерга здійснювати свій план.
— Не все втрачено, Тугаре! — заспокоїв його Неждан. — До мене дійшли чутки, що Ногай дозволив залишити в Бакоті десять ратників. Спробую переконати воєводу, що цими ратниками будемо ми.
Неждан залишив Тугара самого і подався до будинку, де проживав воєвода Славомир. Невдовзі йому доведеться покинути це місто. Чесно кажучи, Славомир був по горло ситий Бакотою! Мало того, що волею князя Лева він змушений животіти у цій Богом забутій глушині, та ще й монголи під боком. А те, що вони не тривожать його, пояснюється не їх раптовою сумирністю, а тим, що грабувати вже нічого і до найближчих багатих міст — далека дорога.