Після обов’язкових у таких випадках слів привітань король поцікавився метою їхньої появи тут, на Русі.
— Ми прямуємо у Святу Землю, — говорив Ульріх фон Зальц. — У нас із собою лист Головного магістра Німеччини до Гросмейстера Анно фон Зангерсхаузена. На жаль, Бог вирішив наслати на нас чергове випробування нашої віри. На землю, рясно окроплену кров’ю наших братів, знову напали полчища іновірців. Головний магістр просить Вашу величність посприяти нам у поході вашими землями.
— Що ж ви, десятеро навіть найкращих, сподіваюся, воїнів ордену, можете зробити там, на Святій Землі? — здивувався Лев. — Мені розповідали, що сарацинів — як сарани!
— Усе в руках Божих! — перехрестився капітульєр. — До того ж Ваша величність напевне знає, що Гедеон з трьома сотнями вибраних розбив незліченне військо мадіанитян.
З цими словами фон Зальц простягнув Леву листа. Король заглибився у читання. Головний магістр Німеччини, посилаючись на угоду 1254 року, попросив «короля Русьції Лео» не перешкоджати подорожі його посольства, яке поспішає на допомогу своїм братам, оточеним у замку Монфор.
— Я, звичайно, виконаю прохання магістра, але прошу зважити, що не на всьому шляху зможу гарантувати вашу безпеку, — відповів Лев. — Ваш шлях проляже повз фортецю Тустань, жителів якої опанувала гординя. А подальші землі вже у володінні монголів. На жаль, зустрічаються і розбійники. Можу вам запропонувати охорону.
— Я вдячний Вашій величності за таку турботу, але якщо проблема лише в цьому, то нехай Ваша величність не хвилюється. Нам відомо, що Тустань збирає мито за прохід єдиною поблизу неї дорогою, і якщо подорожній розплачується, то його не чіпають. Ми готові до цього. Що ж до розбійників — то, з вашого дозволу, у нас є мечі, які, сподіваюся, відіб’ють бажання будь-кого познайомитися з ними, — відказав тевтонець.
Хоч Леву і не сподобалася перспектива, що якісь озброєні іноземці гулятимуть його землями, але він не міг не відзначити слушність такої перестороги. Лев лише кивнув головою, даючи згоду.
— Ви отримаєте листа завтра, — сказав він.
Капітульєр зрозумів, що аудієнцію завершено. Чемно вклонившись, Ульріх фон Зальц залишив залу. Підвелася і Констанція.
— Піду відпочину, — сказала вона.
Лев провів її поглядом.
— Ідіть і ви, — сказав король юнакам. — Вас чекає вчитель латини.
Юрій і Римунт неохоче підвелися.
— Але, батьку, я хочу бути присутнім, коли ти вирішуватимеш державні справи! — спробував заперечити Юрій.
— Aliis si licet, tibi non licet! — повчально сказав Лев.
— Що це означає? — поцікавився Юрій.
— А от нехай це вам перекладе вчитель!
Невдоволені такою відповіддю, юнаки покинули залу.
— Якщо це дозволено іншим, то не означає, що дозволено тобі! — переклав Захарій. — Боюся, князю, що колись твій син нагадає нам цей вислів!
Лев Данилович усміхнувся.
— Сподіваюся, що так і буде, — сказав він. — Але щоб так сталося, потрібно і нам потрудитися. Воєводо!
Діонісій Павлович став перед королем. Він був значно старший за Лева і навіть від Захарія, свого часу служив ще Данилові, проявив себе у війні з Бурундаєм і навіть відбив у темника сильно укріплене Межибоже. Тепер же Лев повелів Діонісію з’явитися у Львові. Незвиклий до подібної уваги, воєвода чекав наказу короля.
— Воєводо! Наказую тобі негайно відправитися у Тустань, — сказав Лев.
— Так, князю! — з готовністю відповів Діонісій. — Що я маю зробити?
— У воєводи Світозара зібралася сотня ратників. Тобі належить на чолі війська вирушити на Київ.
В очах Діонісія майнула іскра подиву.
— Князю?..
— Що робити — знає Світозар. Від нього ти дізнаєшся решту. Візьми з собою Ратибора. Він і дорогу знає, і помічником тобі буде у поході.
— Так, князю! — схилив голову Діонісій.
— Вирушаєте зараз же! Не треба, щоб про вас дізналися німці. Їх ми затримаємо на два дні. Цього вам вистачить, щоб добратися до Тустані. Перекажи Світозару, що німцям — ніякої поблажки. Їхній шлях проляже через землі Ногая. Того, звичайно, цікавитиме, які у нас справи. Для інших Тустань повинна залишитися занозою королю Руському. Тобто мені.