— Що це за реліквія? — намагаючись не виказати себе, поцікавився Руерг.
— Ви знаєте Святе Письмо? — запитав Ульріх фон Зальц.
— Не можу похвалитися, що досконало.
— І все ж вам, напевне, відомо, що ізраїльські первосвященики носили нагрудник, у який були вставлені дванадцять коштовних камінців.
— Авжеж, я це знаю. Здається, на честь дванадцяти колін Ізраїлю.
— Саме так. І Бурхард фон Горнхаузен передав Гійому де Пардо саме ці камінці.
Тевтонець замовк, спостерігаючи за реакцією намісника, котрому все важче було стримувати себе. Ти не менше, Руерг запитав:
— А Бакота до цього яким боком?
— О, тут найцікавіше! — продовжив фон Зальц. — Пардо разом із своїми лицарями перейшли на службу до короля Данила, і той використовував їх у своїх цілях. Коли монголи захопили це місто (пробачте, шевальє, але це сталося давно, і вас тут ще не було), сюди і були відправлені храмовники на чолі з Гійомом де Пардо. У битві з монголами достойний лицар наклав головою. Його поховали у місцевому монастирі на горі.
— І що ви хочете? — запитав Руерг, хоч і знав наперед відповідь.
— Де Пардо поховали разом з реліквією, котра належить ордену і Святійшому отцю. Коли Гросмейстер Анно фон Зангерсхаузен розповів про неї папі, Климент IV наказав йому негайно доставити нагрудник йому.
«Хитро бреше!» про себе відзначив Карл Руерг. Вигадка тевтонця виглядала навіть більш переконливо, ніж його власна. І головне, Руерг знав, що замість Гійома абата дійсно супроводжував комтур фон Горнхаузен, який і передав храмовнику камінці.
— Що скажете на це? — поцікавився Ульріх. — Ви зможете нам допомогти? Вам, як істинному християнину, не має бути байдужою доля такої реліквії.
— Не байдужа, — згодився Руерг.
— І що ви думаєте про це?
— Я гадаю, що вирішити цю проблему буде складно.
— Чому? — здивувався фон Зальц. — Наміснику хана не становитиме труднощів переконати місцевих монахів просто віддати нам реліквію. Вони ж мають поважати волю хана!
— Так, це вірно, — згодився Руерг. — Але вірно і те, що ось уже два роки, як місцева церква вважається недоторканною.
— Себто?
— Вона захищена ярликом хана Менгу-Тимура, і як би я не бажав вам допомогти, я не зможу не коритися наказам великого хана.
— І що ж нам робити? — Розчаруванню тевтонців не було меж.
— Боюся, що не зможу допомогти вам. Приймаючи Бакоту, я спробував піднятися на гору до монастиря, щоб дізнатися про стан справ, але тутешній ігумен не пустив мене, пославшись на вищезгаданий ярлик. Я виявився безсилий.
— Але ми не можемо з’явитися перед Гросмейстером, не виконавши його наказу! — мовив комтур.
— Спробуйте пояснити йому. Гадаю, така людина, як Гросмейстер, мудрістю якої захоплюються навіть вороги, із розумінням поставиться до вашого роз’яснення.
— Напевне, — німецькою мовою сказав Ульріх і вже по-латині продовжив: — Доведеться справді залишити цю затію...
Хоч тевтонець і сказав ці слова переконливим тоном, Карл Руерг, однак, не повірив йому.
Уже вночі, лежачи в ліжку, шевалье роздумував над почутим. Із сказаного тевтонцем він зрозумів дві речі. І обидві були неприємні для нього. Перше. Тевтонці, як і він, як і Тугар, полюють за пектораллю первосвященика. І друге, найважливіше. Німців десять. А він один. І Тугар один. Та ще Неждан, який заприсягся зробити все, щоб реліквія не дісталася нікому. Навіть якщо вони об’єднаються, їх буде троє проти десятьох. Не надто сприятливе співвідношення, як на те пішло!
Руерг заклав руки за голову. А чи варто взагалі щось робити? Невже тевтонці ризикнуть силою роздобути реліквію? Це ж безглуздо! Тут, на кордоні Русі й Орди, де можна нарватися і на тих, і на тих? З іншого боку, госпітальєр Руерг знав, що сміливість тевтонців часто межує з безглуздістю, а іноді й переходить межу, тому не можна виключати і цю можливість.