— Навіщо королю це місто? — тихо запитав Діонісій. — Тут же нічого немає! І нікого!
— Це Київ! — відповів Ратибор. — Його може і не бути зовсім. Але це Київ.
На це Діонісій не відповів нічого. Він лише злегка пришпорив коня в боки, і загін, як за командою, рушив уперед. Цією дорогою колись до Києва приїжджали торговці з Цар-города, ті, що не припливали Дніпром. Колись ця дорога була широка і велелюдна. Зараз про неї нагадувала лише ледь помітна стежка поміж густих кущів та дерев, які встигли вирости від часів Батиєвої навали. Ратники на чолі з Діонісієм продиралися крізь них, про себе лаючи когось невідомого, хто, на їхню думку, мав би розчистити дорогу. Невдовзі показалися руїни якоїсь великої споруди. Про те, якою вона була раніше, можна було лише уявити, дивлячись на купи битої цегли.
— Церква Пирогощі, — повідомив Діонісій. — Тут захисники особливо довго тримали оборону. Всі тут і полягли.
Більшість ратників, почувши це, перехрестилися.
А ще через якийсь час гущавина відступила, і військо побачило перед собою досить-таки охайне невеличке поселення. Кількасот будинків, одна маленька церква, дві тисячі городян — і два храми на високому пагорбі. Ось і все, що залишилося від колись могутнього міста, з яким змушені були рахуватися сусіди. Тепер же, щоб відновити свою велич, городянам доведеться витратити багато сил і часу. Але перед тим треба звільнитися від опіки монголів.
Що ж, прибуття сотні ратників князя Лева було першим кроком до цього. Звичайно, доведеться ще переконувати хана про необхідність дати саме Леву ярлик на князювання (а може, це й не знадобиться). Менгу-Тимур далеко, а з Ногаєм король, здається, домовився. Та й, зрештою, не втратить хан сон від того, що дві тисячі киян матимуть князем не Ярослава, а Лева! Як першого вони не бачили, так і другого навряд чи побачать! А львівського правителя увінчає титул князя київського. Діонісій пам’ятав той час, коли, ще будучи двадцятирічним дружинником, ось так само супроводжував воєводу Дмитра, коли той став правити Києвом від імені Данила Романовича. Тоді Київ вирував життям. Усі були щасливі (якщо взагалі існує те щастя), і ніхто не здогадувався, що вже через два місяці під стінами міста з’являться перші розвідники монголів. А невдовзі від скрипу безлічі чужих возів у місті вже не було нічого чути. А потім були сімдесят чотири дні оборони. І Діонісію вдалося залишитися живим. Разом із пораненим воєводою Дмитром його передали як знак доброї волі князю Данилу.
І ось через три десятки років він, Діонісій, знову повертається до Києва. Немає вже Данила, помер від ран Дмитро, потрапив до свого пекла Батий, а він, Діонісій, знову виконує волю нового короля Русі.
І він хоче вірити, що Леву Даниловичу вдасться зробити намічене.
Епілог
Нічого нікому не сказавши, Гійом видерся на найвищу вежу Тустані і заворожено розгледівся. Він вперше дивився на ліс з такої висоти. Упродовж всього свого свідомого життя він безвилазно сидів за високими стінами фортеці, лише час від часу віддаляючись від неї разом із мамою та іншими жінками, але ці подорожі лісом були недалекі, та й то у супроводі ратників. Світ Гійома обмежувався долиною навколо фортеці. Піднімаючись на стіни, Гійом розумів, що ліс тягнеться значно далі, аніж він уявляв. Тепер же, стоячи на найвищому майданчику фортеці, він бачив, що за порослою лісом горою синіють інші гори, а найдальші губляться у сизій імлі. Хлопець почав вдивлятися на захід. Із розмов дядька Тугара він знав, що там, далеко за горами (і не тільки за горами), лежить незрозуміла країна Фракія, де люди носять незвичний одяг, розмовляють незрозумілою мовою і моляться також незрозуміло. Десь там, серед усього цього невідомого, живе його батько, який чекає на нього. Гійом дуже хотів побачити батька, адже ніколи не знав його. Він неодноразово помічав, як ночами плакала мама, коли їй було особливо тяжко. І малий Гійом твердо вирішив: коли виросте, то обов’язково поїде у цю далеку Фракію і знайде батька.
Гійом почув унизу якийсь шум. Він перехилився через дерев’яну стіну. Вартові, що чатували у бічних вежах, щось запримітили і здійняли тривогу. Гійом озирнувся навколо. Йому знадобилося чимало часу, поки він нарешті заувважив на торговій дорозі на тлі лісу одиноку постать вершника. На такій далекій відстані хлопець ще не міг розрізнити деталі. Він став чекати, коли вершник наблизиться, щоб розгледіти його краще.